WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → У серці – рідна Україна - Реферат

У серці – рідна Україна - Реферат


У серці - рідна Україна
(До дня народження видатного українського культурно-громадського діяча, співака і українознавця, Народного артиста України, професора Анатолія Мокренка)
Серед видатних постатей на ниві української культури 2-ої половини XX - початку XXI ст. одне з першорядних місць належить Анатолію Юрійовичу Мокренку. Вірний син свого народу, син української землі, він віддає серце і розум справі, яку безмежно любить. І як співак, і як діяч культури, і як цільна особистість - це людина високого мислення і щедрої душі. Ту правду, яку він несе через професійну діяльність та свою громадянську позицію не змити ні з душі, ні з обличчя, бо нею живе його людська сутність. Мова йде про аристократизм душі цього сина землі, про вроджений аристократизм, яким обдарували його батько і мати, тернівські селяни і на все життя засвітили в серці найрідніші слова - Народ і Україна. Згадуються слова, занотовані в Недригайлівській районній газеті, де часто друкувалися його статті, роздуми про народну пісню й культуру, нариси про таланти України, вірші, а саме: "Куди б не вели нас дороги життя, серце ми лишаємо в отчому домі. Чим більше мандруємо світами, тим сильніша тяга до рідного краю".
Анатолій Юрійович Мокренко народився 22 січня 1933 р. в багатодітній сільській родині с.Терни, тепер смт. Сумської області. У своїх спогадах він писав, що пройшов досить непростий і тернистий життєвий шлях. Хлопчиною пережив і війну, і окупацію, і розруху, і голод. Знав важку працю на землі. Водночас дуже любив співати, танцювати, читати й писати вірші. У своїх спогадах він згадав: "Змалечку душа моя повнилася по вінця маминою піснею, народною творчістю". Саме цей стан душі проніс Анатолій Мокренко крізь все життя та творчість. Потрапив він до двох військових училищ, став інженером-геологом (закінчив 1956 р. Київський політехнічний інститут з відзнакою. Працював гірничим інженером-геологом (1956 - 1963рр.), перебував в експедиціях на Кавказі, Північному Уралі, в Криму та Карпатах, а також на Півдні України. Але доля вивела його на мистецьку ниву. Після закінчення Київської державної консерваторії імені П.І.Чайковського (по класу вокалу О.Гродзинського, 1963 р.), А.Мокренко працював протягом 1963 - 68рр. солістом оперної студії при Київській консерваторії імені П.І.Чайковського, де набував професійного досвіду та потоваришував з відомими діячами українського оперного мистецтва. З 1985 р. й до нині А.Мокренко - професор кафедри вокального співу Київської державної консерваторії імені П.І.Чайковського. Надзвичайно пріоритетним у життєтворчості митця став період роботи в Державному академічному театрі опери та балету УРСР ім. Т.Г.Шевченка: з 1968 року як соліст, а з 1991 по 1999рр. - генеральний директор і художній керівник (тепер Національної опери України імені Тараса Шевченка).
Анатолій Мокренко з інтересом і відповідально ставиться до історії України, історії народу. Це віддзеркалюється в його творчості. Він пише про це так: "Є історія подій. А є історія душі народної - це народна пісня. Історія зафіксувала дати, а пісня летіла у віки, всотуючи настрій, світогляд, думи. Чи не диво з див ?! Донести живу душу предків наших. Хто втратив здатність дивуватися з того, той втратив зв'язок з історією народної душі, тобто - з вічністю. А духовний зв'язок з вічністю - це культура людини, бо культура - то пам'ять. А пам'ять - то досвід людський, а досвід - то основна рушійна сила вдосконалення роду людського". Часто у своїх виступах Анатолій Юрійович згадує про видатні історичні постаті України: Байду, Богдана Хмельницького, Кармалюка, Довбуша та ін. і пояснює це так: "Щоб осягнути світи, треба передусім знати долю свого народу, його історію. Людина, байдужа до історичного шляху предків, байдужа і до народної пісні - до їхньої пісні. Це - втрата вікових зв'язків внутрішньої самобутності, втрата гідності людської. Бо відчути в собі народ - це відчути найвищу особисту відповідальність за його поступ".
Як відомо, Анатолій Юрійович ще задовго до проголошення Незалежності України (24 серпня 1991 р.), протягом 1985 - 1990рр. разом з Георгієм Майбородою та земляком Олексою Ющенком брав участь у всіх масових заходах щодо боротьби за незалежність. В одній із своїх статей він пише: "Історія - це особистості. Народ гуртується навколо національної ідеї, але носієм цієї ідеї завжди є особистість". У 1990 р. А.Мокренко виступив ініціатором святкування 500-річчя від дня заснування Чортомлинської Січі (поблизу Нікополя), яке відбулося надзвичайно урочисто. У традиційному костюмі Тараса Бульби з усіма козацькими атрибутами він пройшов з колоною через все Запоріжжя аж на історичну Хортицю. Відбулася і посвята молоді в козаки, а текст клятви та сценарій посвяти в козацтво написав особисто Анатолій Юрійович. Він постійно у своїх розповідях про це наголошує: "Велике щастя пережити світлі історичні події та потрясіння!".
З особливим хвилюваннями А.Мокренко згадує Помаранчеву революцію в Києві (восени 2004 року). Як педагог, митець і громадянин він звертався до своїх учнів - вихованців Національної музичної академії імені П.І.Чайковського: "Ідіть на майдан і навчайтеся бути громадянами!" А.Мокренко розповідав, що знайшов своїх земляків у наметі на майдані (саме з Хорунжівки - Батьківщини Президента України Віктора Андрійовича Ющенка), не раз носив їм одяг, їжу і т.і.
Щодо мистецької позиції громадянина А.Мокренка, то він стверджує: "За культуру народу повинні відповідати всі ! Вона - здобуток загальний, всенародний, і кожен повинен нести її частку". Надзвичайно цінними є його роздуми щодо кобзарства, яке митець характеризує як "оригінальну духовну інституцію українського народу". Він пише: "Кобзарі на багатовіковому історичному терені ніколи не були просто музиками. Їхня функція була зовсім в іншому - вони завжди будили совість народу, підводили людей з колін, прагнули з раба зробити героя". Далі він продовжує: "Кобзарів називають народними Гомерами України за їхню історичну сутність, за масштаб їхньої діяльності, за їх місце в українській духовності".
Анатолій Юрійович завжди вболіває і піклується кобзарською справою в Україні. Він брав участь у проведенні установчого з'їзду кобзарів України (31.05 -1.06.1990 р.), створенні Спілки кобзарів України. Особисто він підтримував мистецькі зв'язки з першою кобзарською школою, організованою в селі Стрітівка на Кагарличчині під керівництвом відомого нині кобзаря Василя Литвина. Українським суспільством визнана життєва необхідність кобзарства в сучасних умовах. На думку А.Мокренка, "кобзар сьогодні - це національний герой, який піднімає націю, себто український народ…". Глибинну сутність кобзарства він розуміє, як "моральне здоров'я роду - народу через свободу!", де "Україна - кобзар. Мати - син". Саме цей духовний пріоритет кобзарської справи митець вбачає домінуючим над мистецьким компонентом, тобто, виконавським ремеслом. Тримати кобзу-бандуру в руках - ще не означає бути кобзарем. Він наголошує, що "у кобзарському ділі, як місіїпатріотично-духовній, я особисто завжди віддам перевагу тому, про що співає кобзар, аніж як він це робить. Мене не стільки цікавить віртуозність, досконалість гри та співу кобзаря, скільки внутрішня його виразність, порухи його душі, його Віра. Бо не голос і не звук кобзи передається людям, а саме Віра кобзаря, його громадянський пафос, підтекст того, про що він співає своїм сучасникам". А головне, як підкреслює співак, "саме сьогодні кобзарі потрібні Україні, як суверенність її, як свобода, як національне її відродження". У своїх виступах як в Україні, так і за її межами, митець розповідає слухачам про талановитих українських кобзарів: Василя Нечепу та Ігоря
Loading...

 
 

Цікаве