WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Університети як осередки українознавчих досліджень - Реферат

Університети як осередки українознавчих досліджень - Реферат

інформації про лікувальні рослини та їх застосування у медицині нагромаджено в ході експедицій Полтавщиною та Охтирщиною).
Учений вперше в слов'янському мовознавстві систематизував характерні риси української мови, визначив межі поширення найважливіших українських діалектних звукових явищ, започаткував психологічний напрям у вітчизняне мовознавство. Філологія, етнографія, етнологія, мовознавство філософія мови в інтерпретації О.Потебні прослідковують головну мету дослідження духу народу, його ментальності, взаємозв'язку, взаємозалежності мовного та національного. Будучи послідовником ідей В.Гумбольдта, німецького романтика, вчений вірив, що ідея, дух народу концентрувалися на підсвідомих чи напівпідсвідомих елементах його життя: мові, фольклорі, міфі. Зокрема, у відповіді П.О.Лавровському, О.Потебня зауважував, що деякі з "виразів народних забобонів та обрядів, що крутяться в нас на вустах або без усякого сенсу, або з незрозумілим значенням, через лінгвістичний аналіз годні розкрити цілу картину міфічного вірування..." [24]. У цій концепції мова вважалася виразом духу народу. Відповідно кожному народові притаманне своє бачення навколишнього світу через систему рідної мови: "Єдина ознака, за якою ми впізнаємо народ і разом з тим єдина, не замінима нічим обов'язкова умова існування народу є єдність мови" [25]. З огляду на мову як єдино властивий кожній людині та нації спосіб мислити і сприймати світ, випливав гострий протест проти денаціоналізації взагалі та денаціоналізації українців зокрема. Саме О.Потебня вперше ввів термін "денаціоналізація" у науковий обіг. Це явище він ідентифікував із душевним та духовим розладом. Розправа з рідною мовою є страшним ударом проти нації. За денаціоналізації, яка шкідлива не лише для тих, кого денаціоналізують, а й для самих денаціоналізаторів та для культури взагалі, народна традиція, закодована у мові, переривається чи послаблюється. В подальшому "народність, що поглинається іншою, вносить у цю останню ростки розкладу, які, звичайно справляють політичні наслідки тим швидше, чим численнішою і морально дужою та своєрідною є знищувана народність, і навпаки" [26].
Безперечною є заслуга Олександра Опанасовича у пробудженні національної свідомості харківської університетської спільноти. Циклом наукових розвідок та листуванням з окремими його представниками вчений сприяв утвердженню ідеї національної самобутності та окремішності. Ще у 1862 - 63 рр., перебуваючи закордоном, у листі до студента Харківського університету І.Біликова він писав: "Якщо не спасе нас ідея національності, що одна лише здатна пробудити як любов до науки і мистецтва, так і громадські поривання, то університет засуджений на довгочасну нікчемність." [27, 10]. В іншому листі він наголошує: "Ось вам низка дрібних і окремих питань, за вирішенням яких треба звернутися до книжок: Що таке Люблінська унія? Ступінь її згідності з вимогами українського народу? Змагання, що їх висловив наш народ в козацьких війнах щодо Польщі, Москви, внутрішнього устрою? Чи є тепер потреба в сполученні з великоруським народом? Якщо є, то які умови? Що говорять Москві спроби відділення України після Хмельницького? Що говорить полякам Коліївщина? Наші батьки і діди були тверді в своїй народності мимохіть; не будучи національне свідомі, вони могли ще залишатися українцями, але ми можемо бути міцні тільки свідомістю своєї відрубності." [27, 17 - 18].
Великою заслугою мовознавця стало створення школи в науці, з якої вийшли вчені - вихованці Харківського університету: Д.Овсяннико-Куликовський, М.Сумцов, О.Ветухів, В.Харцієв та багато інших.
В той час, коли Харківський та Київський університети вже завоювали популярність громадянства, у 1865р. постав третій заклад - Новоросійський університет в Одесі на базі Рішельєвського ліцею. На початку свого існування він включав історико-філологічний, фізико-математичний та правничий факультети. Першим ректором був професор І.Соколов [3].
Жорстка урядова регламентація стала серйозною перепоною для впровадження українознавчих курсів та студій у стінах вищих учбових закладів. Та за сприятливих обставин українській професурі вдавалося зробити для українознавчої науки певні послуги. Багато хто з викладачів та професорів зверталися до української проблематики у своїх загальних та спеціальних курсах. Першим завідувачем кафедри російської історії став М.Смирнов, який поєднав цю діяльність із обов'язками декана історико-філологічного факультету та проректора університету. Він вважався фахівцем зісторії Галичини та України литовського періоду. Ф.Леонтович вихованець Київського університету св. Володимира - у лекції з історії права включав юридичні аспекти існування Великого Литовського князівства. Ф.Брун славився глибокими знаннями з історії Північного Причорномор'я [28].
Вчені історико-філологічного факультету тісно співпрацювали з Одеським товариством історії та старожитностей, досліджуючи історію Північного Причорномор'я, античні міста, скіфо-сарматську добу, розселення слов'ян у добу Київської Русі, також історію Запорізького козацтва, тощо. Незважаючи на сильну протидію російського уряду і монархічні настрої більшості викладацького складу, нагромаджений фактичний і джерельний матеріал слугував дієвою основою для українознавчих студій, особливо у площині Південної України. Нове покоління істориків, краєзнавців, археологів пов'язувало свою діяльність з Україною.
Першість серед інтелектуалів Новоросійського університету, котрі розробляли проблеми вітчизняної науки займав О.Маркевич. Вихованець рідного університету, він приступив до викладацької діяльності у 1880 р. як приват-доцент, він мав певну свободу викладу і обмежене втручання офіційної влади [29]. З 1893 р. Маркевич займав посаду ординарного професора на кафедрі російської історії. Від загальноуніверситетських курсів з історії Новоросійського краю 2-ої половини ХVІІІ ст., короткого нарису історії слов'янських народів, Олексій Іванович один з перших в Україні (поряд з Антоновичем В.Б.) перейшов до читання курсу з історії України, що складався із щорічних спецкурсів. Вони були представлені циклом історичної географії та етнографії Південної Русі, історією Південно-Західної Русі до XIII ст., історією Південно-Західної Русі з XIII до XV ст., історією Південно-Західної Русі у XVII ст. (період боротьби з Польщею), історією Південної та Західної Русі XVIII ст., огляду творів XVI - XVIІІ ст., знайомства із першоджерелами та посібниками для історії Південно-Західної Русі XVII ст. [30]. Такі виступи перед студентською аудиторією сприяли формуванню майбутніх свідомих і "глибоких" українознавців.
О.Маркевич - автор понад 400 робіт. Ним видано близько 50-ти історичних пам'яток разом з описами документів та супровідними коментарями. Хронологічно вони охоплюють період від кінця XVI до середини XIX ст. Більша їх частина присвячена запорозькому козацтву, Одесі, південному регіону. Серед їх числа акти, законодавчі пам'ятки, грамоти, укази, рапорти, документи військового та дипломатичного характеру тощо. Особливий блок публікацій - матеріали етнографічного характеру. Цікава його перша публікація "Образчик малорусской эпитафии XVIII века" в журналі "Киевская старина". О.Маркевич збирав народні українські пісні Південного регіону, працював у жанрі історичної біографії. Особливу увагу він приділив М.І.Костомарову як засновнику окремого напряму в науці у статті в "Русском биографическом словаре" (1901). До числа капітальних праць вченого належать: "О местничестве" (1879),
Loading...

 
 

Цікаве