WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Університети як осередки українознавчих досліджень - Реферат

Університети як осередки українознавчих досліджень - Реферат

оцінено літопис Самовидця, Величка, "Історію Русів", польські хроніки. Вченому належить ряд археологічних досліджень. "Українські стріли найдавніших часів"(1868) - перша в Україні археологічна праця із застосуванням типологічного методу. Також ним опубліковано "Археологічні записи про Київ та околиці." Археологічну науку вчений розглядав як складову історичної. М.Максимович був засновником кількох літературно-публіцистичних альманахів: "Денниця", "Киевлянин", "Украинец". Значну роль у справі розвитку археографічних досліджень відіграв альманах "Киевлянин"(1840 - 1841 рр.).
М.Максимович став найбільшою зіркою для українознавства. Хоча у нього не було узагальнюючих праць але він "влучав у питання найбільш актуальні, ... і так солідно і методично, для свого часу," прокладаючи дорогу до їх майбутнього наукового розв'язання [9, 36]. Зрозуміло, що вчений залежав від матеріалу, який мало тодішнє українознавство, можливостей тогочасних наук, а також матеріального становища і, з огляду на це, частину питань, пов'язаних з українським буттям, М.Максимович не міг розглянути об'єктивно. До цих мало опрацьованих сторінок українського буття належить історія Литовсько-Руської держави. Допущено помилки в оцінці українсько-російських стосунків, взаємин двох народів на наступному, після Переяславської угоди, етапі.
Наукова діяльність Київського та Харківського університетів асоціюється з іменем ще одного українознавця - Миколи Івановича Костомарова (1817 - 1885) - видатного діяча вітчизняної, російської та європейської науки, який залишив у спадок близько 300 розвідок. В їх числі сотні праць із історіософії, етнокультури, народознавства, фольклору та вітчизняної історії, що успішно впливали на утвердження національної свідомості, сприяли народженню національної ідеї, розширяли духовне поле українознавства. До честі автора відносимо і те, що російська історіографія називає його родоначальником "українського буржуазного націоналізму" [15, 77]. Зрозуміло, що не всі дискурси, написані М.Костомаровим можна покласти на олтар українознавства. Та, все ж таки, завдяки його старанням українознавство розширило тематику студій, збагатилося новими документальними матеріалами, продовжило вивчення започаткованих М.Максимовичем проблем.
У 1846 р. на засіданні вченої ради Київського університету М.Костомарова одноголосне обрано ад'юнкт-професором кафедри російської історії. Хоча київський період не був для нього довготривалим, проте виявився досить насиченим інтелектуально. У 1847 р. Микола Іванович видав окремою книгою уривки зі своїх лекцій, які він читав як викладач, під назвою "Слов'янська історія". Книга стала свого роду легальним маніфестом Кирило-Мефодіївського товариства, одним із засновників якого був М.Костомаров [76]. Можна заперечувати, щодо наукової праці Микола Іванович підходив з ідей французького романтизму в особі Огюстена Тьєрі, який вважав, що дійсна історія - це історія не держави, а народу, проте своєю творчістю вчений підтвердив цю магістральну лінію. В "Автобіографії" він пише: "Виступаючи на кафедрі, я мав гадку в своїх лекціях висунути наперед народне життя в усіх його розгалуженнях. Довгі заняття історією розвинули в мене такі погляди. Я бачив, що держава була більш припадковим наслідком завоювань, аніж необхідним вислідом географічних та етнографічних особливостей народного життя. ... Руська держава складалася з частей, що раніше жили своїм власним, незалежним життям і після якого життя частей проявляло себе відмінними змаганнями в спільнім державнім устрою. Знайти і схопити сі особливості народного життя частей Руської держави було завданням моїх занять історією" [77]. Власне, М.Костомаров стає фундатором народницької течії в українській інтелектуальній думці XIX ст.
Серед його публікацій вирізняються: "О федеративном начале Древней Руси", "Две русские народности," "Черты южнорусской истории". Костомаров поставив за мету довести всю слабкість і безпідставність історичних поглядів на наше минуле і особливо на основи та склад великоросійського народу [18, 533]. Глибоке враження на громадськість справи стаття "Две русские народности" (1862), де розкриття глибинних психофізичних відмінностей росіян та українців на основі теорії "народного духу" та історичних, етнографічних, психологічних, релігійних даних, теоретичне обґрунтування самостійності двох народів, їх однакових прав на державність мало вирішальне значення для спростування комплексу "малоросійства" та й для розвитку теоретичних напрацювань у галузі українознавства. Протягом багатьох десятиліть, підкреслював М.Грушевський ця праця М.Костомарова залишалася євангелієм українського націоналізму [19]. Обґрунтовуючи особливу історичну роль українського народу, виходячи зі специфіки його національної психології (відраза до царів та панів, індивідуальна схильність до народоправства, глибока християнська релігійність), М.Костомаров став в українознавчій науці фундатором ідеї національного месіанізму, вперше висловленій ще у "Книзі буття українського народу."
Вчений протягом двадцяти п'яти років (1863 - 1884 рр.) вивчав московські архіви. За його редакцією вийшло 12 томів "Актов Южной и Западной России", в яких вперше опубліковано величезний арсенал джерел з українознавства, в їх числі грамоти давньоруських князів, листи та універсали гетьманів, документи про козацько-селянські повстання, події Української національної революції, матеріали з історії Запорізької Січі тощо. Як члену Археографічної комісії, Миколі Івановичудоручено було підготувати до видання Літопис Самійла Величка. Він був редактором трьох випусків "Памятников старинной русской литературы," "Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, снаряженной Русским географическим обществом," брав участь у публікації "Руської історичної бібліотеки".
Опрацювання величезного масиву першоджерел польською, французькою, шведською, російською мовами - дозволили приступити до видання монографічної літератури. Тогочасне українознавство збагатилося такими фундаментальними працями, як: "Богдан Хмельницкий", "Гетманство Виговского", "Гетманство Юрия Хмельницкого", "Руина", "Мазепа", "Павел Полуботок", "Мазепинцы", а також шість випусків "Русской истории в жизнеописаниях её главнейших деятелей", починаючи від князя Володимира Святого і завершуючи періодом Катерини II. Досить високу опінію про гетьмана Богдана Хмельницького як великого рушія української історії, як людину, що скерувала устремління та бажання народні, що в кінцевому рахунку підірвали могутність Речі Посполитої, подано у монографії "Малороссийский гетман Зиновий Богдан Хмельницкий". Та основною метою діяльності Б.Хмельницького вважалась його політика об'єднання України з Росією. "Несмотря на важные промахи и ошибки, Хмельницкий принадлежит к крупным двигателям русской истории. Во многовековой борьбе Руси с Польщею, он дал решительный поворот на сторону Руси, нанес аристократическому строю Польши такой удар, после которого этот строй не мог уже держаться в нравственной силе. Хмельницкий наметил то освобождение русского народа, которое окончательно свершилось в наше время. Этого мало: его старанием Западная и Южная Русь были уже под единой властью с Восточной Русью. Не его вина, что близорукая, невежественная политика боярская не поняла его, свела преждевременно в гроб, испортила плоды его десятилетней деятельности и на многие поколения оторочила дело, которое совершилось бы с несравненно меньшими усилиями, если бы в Москве понимали смысл
Loading...

 
 

Цікаве