WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Університети як осередки українознавчих досліджень - Реферат

Університети як осередки українознавчих досліджень - Реферат

аспектів історії. Предметом дослідження стали нові об'єкти громадянські суспільства, історія народу та його звичаїв, історія культури.
В українознавчій науці Михайло Олександрович постає прихильником романтизму і народницького напряму. Стартовою точкою для наукового українознавства стало видання "Малороссийских песен" у 1827 р. Збірка вміщала 127 пісень історичного, побутового характеру із коментарями Михайла Олександровича. До неї було підготовлено додаток "Полоса украинских песен" з мелодіями 25 народних пісень, упорядкованих при допомозі російського композитора П.Аляб'єва [11]. Оприлюднення пам'яток українського фольклору відкривало можливості до їх вивчення та порівняння з культурою інших народів. Український народ з його фольклором ставав предметом наукових досліджень. Народна стихія зв'язувала в єдине ціле нелегкі періоди української історії.
У травні 1834 р. М.Максимович отримав призначення на ординарного професора російської словесності і декана першого відділення філософського факультету у нововідкритому університеті. На посаді ректора М.Максимовича затвердили у жовтні 1834 р. Михайло Олександрович очолював не просто вищий навчальний заклад в Україні, а перетворив його у "найвизначніший науковий осередок України XIX в."[9, ЗО]. Найбільшою заслугою М.Максимовича, підкреслює М.Грушевський, було те, що він зрозумів важливість і доленосність моменту. Михайло Олександрович став єдиним викладачем українознавства, а кафедра російської словесності під його керівництвом перетворилась у кафедру українознавства. Будучи ректором, він виношував плани щодо залучення до викладацької роботи визначних представників тогочасної інтелектуальної еліти. Найперше, Тараса Шевченка, роль і значення котрого для українства досить швидко оцінив М.Максимович - їх об'єднувала спільна праця в Археографічній комісії. У планах Михайла Олександровича було також запросити до співпраці М.Костомарова та М.Гоголя.
Наукові дослідження М.Максимовича стосувалися історії, фольклору, археології, етнографії, філології, мовознавства, археографії. Недаремно М.Драгоманов підкреслював: "...некогда Пушкин сказал о Ломоносове, что он был первым русским университетом - М.А.Максимович был для Киевской Руси целым ученым историко-филологическим учреждением, и вместе с тем - живым народным человеком" [9, 30]. Дискурси М.Максимовича сміливо повели боротьбу із теорією "общерусскости", котра робила акцент на те, що окремого українського народу не існувало. В "Истории древней русской словесности"(1839), "Кратком историческом исследовании в русском языке", листах-відповідях М.Погодіну про давність української мови Михайло Олександрович доводив, що культура доби Київської Русі належала українському народу і ним творилась, а не належала російському, як твердила великодержавна історіографія. У розвідці "О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и населений её новопришлым народом" (1857) учений констатує неперервний зв'язок українського розселення домонгольської та післямонгольської доби, єдність української культурної традиції. Глибоким аналізом наявних пам'яток він стверджує, що татарське лихоліття не знищило українців і не вигнало їх з осель.
Важливою проблемою, яка цікавила вченого, було походження Давньоруської держави, її розробка почалася з досліджень: "Откуда идет Русская земля, по сказаниям русским"(1837), "О происхождении варяго-русов"(1841), "О древней епархии Переяславской"(1858). Михайло Олександрович висловив свій погляд на існуючу норманську проблему: він доводив автохтонність східних слов'ян та їх вищу господарську культуру у порівнянні із варягами, заперечуючи позитивну роль останніх.
Окремі статті присвячені ролі Києва в історії Київської Русі. Серед них: "Об участии и значении Киева в общей жизни России"(1837), "Очерк Киева" (1847), "Топографические заметки киевлянина"(1841), "Объяснительные параграфы о Киеве"(1840). Михайло Олександрович підносить значення Києва в національному житті українців: ідеї "Москва - третій Рим" протиставляє, відоме з часів Йова Борецького та Івана Мазепи "Київ - другий Єрусалим".
Вчений розробив детальну періодизацію історії слов'янської словесності, що досить часто використовувалася як схема українського історичного процесу. У статті "Нечто о земле Киевской" він звертає увагу на різні періоди національної історії. З 864 р. по 1240 р. існувала Київська держава, в часи 1240 - 1320 рр. - вона перебувала під татарською навалою, після якої до ХVІІІ ст. настав т. званий середній період в українській історії: з 1320 р. по 1569 р., з нашестям Гедиміна на Київ, українські землі протягом 249 років складали частину Великого Литовського князівства, у 1569 - 1654 рр., внаслідок Люблінської унії, українські землі перейшли до Польщі. Об'єктивно при цьому ,як найважчі моменти української історії, оцінені Люблінська та Берестейська унії. Протягом 1654 - 1764 рр. Київські та Переяславські землі та Запоріжжя перебувають у складі Росії, застерігши за собою автономію. Від 1764 р. ліквідовано Малоросійську Гетьманщину (Київщина, Чернігівщина, Брацлавщина), створену Богданом Хмельницьким. Найважливішою проблемою середнього періоду для М. Максимовича було співвідношення українського та литовського елементів. Учений виокремлює етап, протягом якого Україна мала автономні права і була недоступною для поляків - до смерті останнього князя Семена Олександровича або Олельковича [12]. Можна сперечатися щодо хронологічних рамок початку Київської держави, періоду 1569 -1654 рр., та основні віхи, визначено поворотними подіями та вченим, звернено увагу на тяглість, наступність української історії.
М. Максимович був творцем першої наукової історії козацтва [13]. Головні ідеї щодо цього висловлені у таких працях: "Филологические письма"(1856), "Ответные письма к Погодину"(1857), "Бубновская сотня"(1848), "Обозрение городовых полков и сотен, бывших на Украине со времени Богдана Хмельницького"(1856), "О причинах временного ожесточения поляков и малороссиян, бывшего в ХVІІвеке" (1857), "Исследования о гетмане Петре Конашевиче-Сагайдачном"(1834), "Письма о Богдане Хмельницком" (1857), "Исторические письма о казаках приднепровских"(1863 - 1865), "Заметки о казацких гетманах" (1859). Постійні набіги Кримської Орди на українські землі та соціальні, національні наступи Литви і Польщі зумовили появу не тільки Запорізької Січі, вважає вчений, але й козацтва як особливого військового стану. М.Максимович виводить появу цієї верстви у XVI ст. з народного елементу і визначає роль козацтва в українській історії. "Разливаясь с XIV века по Южной Руси, привело в ней обновление целой жизни народной, разлило по ней козацкий дух свой", "блюдя свою ... волю, честь и славу, блюло с тем вместе и общественную жизнь Украины, веру и волю народную" [14].
Михайло Олександрович здійснив віршований переклад "Слова о полку Ігоревім" на нову українську мову та на російську. У передмові до українського видання підкреслено, що це народна мова Малоросії і творець "Слова" належить до неї. Велика заслуга Максимовича і в заснуванні української археографії. Він видавець "Повісті минулих літ", "Руської правди", унікальних пам'яток: грамот, універсалів, актових документів. Саме цьому вченому належить місія започаткування критичного підходу до аналізу національної джерелознавчої спадщини. "Повідомлення про літопис Григорія Грабянки", "Повідомлення про південно-руські літописи, що видані Білозерським у Києві в 1856 році" виокремлювали неточності, допущені у літописі. З цих міркувань
Loading...

 
 

Цікаве