WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Університети як осередки українознавчих досліджень - Реферат

Університети як осередки українознавчих досліджень - Реферат

еженедельник" (1812) перша газета, що з'явилась у Харкові, "Украинский домовод " (1817 - 1818), "Харьковские известия" (1817 - 1823), та інші. Варто відзначити заснування перших українських часописів: "Украинский вестник" (1816 - 1819) за редакцією професора Є.Філомафітського, вчителя Р.Донорського та письменника Г.Квітки-Основ'яненка, а також "Харьковский Демокрит" В.Масловича. "Украинский вестник" мав широку програму, яка включала 5 відділів: наука, проза, поезія, харківські записки, та інше. У 1816 р. на сторінках "Украинского вестника" була опублікована перша дискусія в українознавчій думці з приводу з'ясування термінів "Україна" та "Малоросія". Активну участь у ній взяли І.Квітка та М.Марков.
"Харьковский Демокрит" виділявся сатиричними публікаціями. Серед його співробітників були Г.Квітка-Основ'яненко, І.Срезнєвський, Р.Гонорський, Райдаровський. Ці часописи стали відгуком на місцеве життя, життя України, і хоч мова була російською, та за змістом публікації мали українознавчий характер. Лише окремі вірші та монологи інколи публікувались українською. На сторінках часописів друкували свої твори Г.Квітка-Основ'яненко, П.Гулак-Артемовський, С.Писаревський, М.Писаревська, О.Корсун, А.Метлинський, І.Срезнєвський, М.Костомаров [7, 158]. Науково-літературні часописи містили інформаційні матеріали, белетристику, етнографічні твори, вірші.
На започаткування українознавчих студій помітний вплив мав і "Украинский журнал"(1824 - 1825), в якому друкувалися матеріали про побут, звичаї, усну народну творчість, історію та літературні твори. Ініціаторами цього видання стали ректор.
В.Джунковський та З.Карнєв. Журнал редагував О.Складовський. Український письменник П.Білецький-Косенко досить прихильно ставився до програми журналу, який головне місце приділяв Україні, але вважав за потрібне вдосконалити проект - поміщати твори українською мовою.
Перша половина XIX ст. у Харківському університеті була ознаменована початком наукової роботи в основному філологічного напрямку. У 30-х роках з'являються спеціальні українські альманахи: "Украинский альманах", "Утренняя звезда" професора І.Срезнєвського, "Сніп" О.Корсуна, "Молодик" У.Бецького, якого Д.Багалій назвав живим пам'ятником розумового відродження краю [8, 171]. "Украинский альманах" став першою спробою вивчення української літератури та історії. Цей журнал перетворився у репрезентанта ідей романтизму членів історико-філологічного гуртка, душею якого був І.Срезнєвський. Активними членами його стали О.Шпигоцький, брати Ф. та О.Євецькі, І.Росковшенко.
І.Срезневський, росіянин за походженням, щиро захоплювався історією, побутом, народною творчістю українського народу. Він зібрав унікальні етнографічні матеріали: тексти українських пісень, дум на території Харківської, Полтавської, Катеринославської губерній, які стали основою для збірника "Запорожская старина", що виходив протягом 1833 - 1838 р. До цього збірника увійшли й джерельні матеріали, аналітичні огляди з історії українського козацтва. Серед їх числа: уривки з козацьких літописів, з "Історії Русів", твори про гетьманів, матеріали про селянсько-козацькі повстання К.Косинського, С.Наливайка, Я.Остряниці та інші. Заслугою І.Срезнєвського було використання нових джерел - матеріалів усної народної творчості, які значно збагачували інформацію про українське минуле, які він на рівні з літописами вважав історичним джерелом, хоча йому не було притаманне критичне ставлення як до інформації літописів, так і до усної народної творчості.
І.Срезнєвський став першим професором-славістом у Харківському університеті, де з 1842 р. читав курси з історії та слов'янських мов. У 1846 р., після захисту докторської дисертації "Святилища й обряды языческого богослужения древних славян по свидетельствам современным и преданиям", він став першим у Росії доктором слов'янської філології. На підставі джерел він здійснив невелику розвідку "Историческое изображение гражданского устроения Слободской Украины", що була вперше надрукована в "Харьковских губернских ведомостях" у 1839 р. Цим започатковувалося вивчення історії Слобідської України XIX ст. у розвитку українознавчої науки характеризується особливою увагою до джерел, розширенням їх видів. Першим кроком у зборі архівної інформації Харківщини стало "Историко-статистическое описание Харьковской епархии" священнослужителем Філаретом у п'яти розділах. Цей дискурс відкривав сторінки не лише церковної, але і громадянської історії Слобідської України.
Підтвердженням розуміння високої місії як наукового центру було рішення університету вченою спільнотою цього навчального закладу організувати видання власного наукового журналу "Ученыя записки". Та Микола І наклав резолюцію - "Повременить". Університет чекав 40 років. Натомість було видано новий університетський статут 1835 р., що покінчив з академічною свободою, мав реалізовувати у наукове життя проголошені С.Уваровим принципи "православ'я, самодержавства, народності". Так від 1835 р. почалася смуга утисків щодо життя університетів. Саме в цей період С.Уваров наказав М.Костомарову знищити дисертацію "О причинах и характере унии в западной России", бо знайшов там кілька закидів щодо православних патріархів.
У 1-ій половині XIX ст., а точніше з 40-х років, центр розвитку української науки переноситься до Києва, у заснований там вищий навчальний заклад - КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. СВ.ВОЛОДИМИРА. За задумом російського уряду, цій події надавалося більше політичного, ніж наукового значення. Університет мав "виховувати" у польського юнацтва "общий дух русского народа", як висловлювався з цього приводу міністр освіти С.Уваров [3]. Цього разу мета царизму та українства щодо відродження старих київських культурних традицій частково збігалася, бо після чергового польського повстання з'явилася потреба у наукових інституціях, котрі б довели безпідставність польських претензій на Київ та Правобережну Україну.
М.Максимовичу довелося бути організатором цього найвизначнішого наукового осередку України, і він увійшов до історії українознавства як перший ректор, перший декан історико-філологічного факультету, котрий своїми студіями дав поштовх до розвитку наукового українознавства. "На сих офіційних підвалинах зі стихійною силою стали відроджуватися традиції старої української культури, соціальні й політичні змагання, перервані і придавлені, але не викоренені попередніми нагінками"[9], - зазначатиме згодом його послідовник М.Грушевський у промові на честь 100-літньої річницівиходу збірки пісень М.Максимовича.
Постать М.Максимовича в українській культурі викликає подив і шану розмаїттям таланту у багатьох сферах. Він - історик, філолог, етнограф, фольклорист, ботанік, поет, педагог. Настановлення Максимовича - гуманітарія мали вплив ідеї Ф.Шеллінга про "об'єктивний розум" та Ф.Баадера, що знаходили спільний знаменник для всіх наук. Шеллінгіанська філософія утверджувала в науковому мисленні ідеї єдності та розвитку світу, загальний зв'язок явищ. Історія стала розглядатися не лише як наставниця людства, засіб розумового виховання, але і як практична перевірка філософських знань, основа для глибокого розуміння сучасних та майбутніх поколінь. Захопившись німецькою ідеалістичною філософією, творчо розвинувши її окремі ідеї, Максимович приходить до висновку, що історія є основною цілої філософської системи [70]. Це зумовлює появу нового кола наукових інтересів, пов'язаних із вивченням суспільної свідомості, духу народу, опрацювання психологічних, антропологічних
Loading...

 
 

Цікаве