WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Український музично-пісенний фольклор та народна обрядова традиція в українознавстві - Реферат

Український музично-пісенний фольклор та народна обрядова традиція в українознавстві - Реферат

київського видання "Історія української літератури" у 6-ти т. ( К., Либідь, 1993).
І, нарешті, вершиною музично-фольклорного етапу збирання української народної музики стала діяльність видатного композитора та науковця М.Лисенка. Сім випусків "Збірника українських пісень"(1868-1911) "з одного боку, заклали інтонаційні підвалини української композиторської школи. З іншого боку, за ретельністю власне етнографічного підходу (запис, трактування, жанровий спектр, увага до варіантів, паспортизація, нотація музичних варіацій..., збереження автентичних рис мелодики, тоді як у жанрі обробки це не було обов'язковим), Лисенко проявив риси, якізасвідчують серйозне ставлення та обізнаність щодо музично-етнографічних проблем"[3]. Крім того, наприкінці ХIX ст. поширюється багатоголосий спів, і Лисенко ще зумів (за К.Квіткою) "врятувати неповторний мелодичний стиль української пісні на зламі століть". Композитор записав понад півтори тисячі пісень, опублікувавши понад 700 з них.
Наприкінці XIX ст., після сумнозвісного Емського указу Олександра II і закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства у Києві, очолюваного П.Чубинським, центр наукового життя переміщується до Львова. У 1873 р. там було створене Літературне товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). На теренах народної музики (з великим розумінням важливості своєї роботи), трудилися Іван та Філарет Колесси, Йосип Роздольський, Станіслав Людкевич. У періодичних виданнях - "Етнографічний збірник" та "Матеріали до українсько-руської етнології та антропології" - публікувались найважливіші музично-етнографічні матеріали, а збірник "Галицько-руські народні мелодії" в українській музичній етнографії увійшов до золотого фонду світової фольклористики початку ХХ ст. Цікавим видається і невеликий збірник М. Миханька "Ягілки. 51 українську пісню і забави на Великдень з розвідкою про генезу ягілок і їх теперішній вигляд" (Львів, 1922). У вступній статті автор підтверджує силу давніх звичаїв: "Цего обожання природи народ ще доси в більшости має більше розуміння і прив'язання до предківських переконань як до християнських незрозумілих і неприступних критерій. Ще нині є околиці - не лише на Поліссі, - де народ не розуміє майже зовсім християнства і не старається зрозуміти, а живе в переконаннях дохристиянських наших предків. Народ сам в собі дуже консервативний і не дається легко переконувати, хиба що сам наглядно переконається; і цему завдячуємо, що наша народна давнина не затратилася, хотя її і чужі, і свої завзято викорінювали як "бісовскіє плясанія". Сила "консерватизму" українського народу, помічена автором на початку ХХ ст., не зникла й дотепер, майже через сто років, вже у ХХI ст., коли сучасні фольклорні експедиції на чорнобильських поліських просторах записують нечувані пісні та інструментальну музику.
Щодо взаємин християнства з "язичництвом", яке створило підвалини християнства, у тому числі й українського, заслуговує на увагу підхід до цього питання етнолога К.Сосенка у його виданні "Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого вечора" (Львів, 1928). Глибокі знання його з культури багатьох народів світу та розуміння характеру української культури дозволили автору звернути увагу на "культурно-історичне значення колядок та щедрівок як джерел не лише світогляду пращурів українців", також на "визначення умов та часу появи тих пращурів, формування структури їх суспільства". Автохтонний характер українського населення та його давнину в Україні К. Сосенко доводить через космологію та космогонію українців і пов'язані з ними давні свята, у тому числі й через ті, "що християнство використало, ставши панівною релігією". Так оцінює цю роботу доктор історичних наук М. Чмихов у вступній статті до перевидання цієї книжки у Києві 1994 р. Хотілося б тільки додати, що кожна сторінка світиться дивною відкритістю і водночас загадковістю українського світогляду.
Цінний внесок у розвиток фольклорно-історичної школи внесла шляхетна поетеса Леся Українка. У 1908 р. разом з К. Квіткою та О. Сластіоном вона записала на фонограф репертуар східноукраїнських кобзарів і лірників і переслала до Львова Ф. Колессі, який поклав 5 років ретельної праці на розшифровку цих шедеврів: у 1910 та 1913 р. вийшли два томи "Мелодій українських народних дум". Праця Ф. Колесси була високо оцінена Віденською академією наук, за що автор одержав ступінь доктора наук - найвище європейське визнання. Пізніше, у 20-30 роках вчений видає ще три збірки закарпатського фольклору. Одна з них "Народні пісні з Галицької Лемківщини" вміщує 820 пісень - календарно-обрядових, вояцьких, емігрантських.
Не можна не згадати і шкільні співаники, три навчальні посібники з музичного виховання дітей, що були видані у Львові протягом 1925-1927 рр. ("Шкільний співаник у двох частинах"; "Співаймо! Збірничок пісень на два голоси для шкільної молоді на весняне свято пісні"; "Збірник народних пісень в укладі на три голоси для ужитку шкільних хорів"), Філарета Колесси. Згодом, у 1993 р., видавництво "Музична Україна" об'єднує його праці у "Шкільний співаник. З педагогічної спадщини композитора". Для сучасної української національної школи це неоціненний скарб.
У музичному побуті України завжди надзвичайно широко культивувався хоровий спів. Хори професіонального типу, хори самодіяльні і просто гуртовий спів - звичайне явище українського музичного життя. Основним джерелом для хорового твору завжди була українська народна пісня, яка стала об'єктом художньої обробки професіоналів-композиторів.
В атмосфері народної пісні відточилась і творчість визначного українського композитора М.Леонтовича (1877-1921). Нове слово у композиторській творчості він сказав своїм "Щедриком", "Дудариком", "Прялею"; піснями "Піють півні", "Зашуміла Ліщинонька", "Женчичок-бренчичок". Музично-творча спадщина Леонтовича - це понад сто творів розробок українських народних мелодій і чотири твори на оригінальні теми: "Льодолом", "Літні тони" (хори), "Легенда" та "Моя пісня" (соло з хором і супроводом фортепіано), а також фрагменти з незакінченої опери до дитячої казки Б.Грінченка "На русалчин Великдень". І все ж у художньо-творчій роботі над народною українською піснею, яка стала для композитора джерелом високого натхнення, Леонтович - ціла нова епоха. Визначної слави набула його творчість, коли новостворений хоровий колектив під керівництвом О.Кошиця у березні 1919 р. виїхав у гастрольну подорож за кордон, маючи в репертуарі багато пісень в обробці композитора, які відразу привернули увагу своєю оригінальністю. Кошиць був великим прихильником творчості композитора, приділяв особливу увагу витонченій обробці хорового виконання його
Loading...

 
 

Цікаве