WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Український музично-пісенний фольклор та народна обрядова традиція в українознавстві - Реферат

Український музично-пісенний фольклор та народна обрядова традиція в українознавстві - Реферат

величезні скарби народної пісні - навіть у неповних записах Ходаковського, що дійшли до нас, маємо їх 1254 номери", - пише академік С. Єфремов у своїй "Історії українського письменства". Першою збіркою українських мелодій, де простежуються риси науково-пізнавального характеру, було видання А. Коціпінського "Пісні, думки ішумки руського народу на Подолі, Україні і в Малоросії" (К., 1861) з вказівками на джерела (паспорти записів, інші використані видання, алфавітний покажчик). Цікавим видається і збірник О. Гулака-Артемовського, який свідчить про крок уперед у науково-етнографічному середовищі, особливо запис українського багатоголосся. У передмові автор порушує проблеми методики запису народних пісень, подає відомості про попередні видання (від 1777 р. до 1860-х років), торкається мовнодіалектних особливостей.
Росіянин І.Срезнєвський (1812-1880) публікує в шести томах "Запорожскую старину", поет А. Метлинський - близько 800 "Народніх південно-руських пісень", П. Куліш (1819-1897) - два томи усної народної творчості "Записки о Южной Руси". Письменник вважав пісню історичним документом і стверджував, що "никакая летопись, никакое ученое и гениальное сочинение не может дать о душе малоросийского народа лучшего понятия, чем песни", він навіть відкидав церковні писання, чернечі літописи, судні й уставні грамоти. Тоді ж, у ХІХ ст., одна за одною з'являються збірки української народної поезії, насамперед народних пісень. Етнографію та фольклор досліджує ректор Київського університету професор М. Максимович (1804-1873). Його епохальне видання 1827 р. "Малоросійскія песни" (збірки 1827, 1834, 1849 рр.) з універсальною передмовою М. Грушевський назвав "маніфестом українського народництва". Крім того, з'являються збірки грузинського князя М. Цертелева (1819), М. Максимовича (збірне 1827, 1834, 1849 р.), І. Срезнєвського ("Запорожская старина" 1833 - 38), П. Лукашевича (1836); польські збирачі видають галицькі пісні (Вацлав з Одеська (1833) та Жеґота Павлі (1838-40 рр.). Одночасно виходить українська "Русалка Дністрова" (1837). Збірка пісень А. Метлинського (1854) та "Записки о Южной Руси" Куліша (1856 - 57 рр.), пізніше - приказки та прислів'я Номиса (1864), пісні Я. Головацького (1863-65рр.).
О. Бодянський (1808-1876) та М. Костомаров (1817-1885) першими в Російській імперії пишуть теоретичні праці-дисертації про українську народну словесність. На думку О. Бодянського, фольклорний текст навіть переважає над літописним, оскільки містить оцінку не індивідуалізовану, тому досить суб'єктивну, а більш загальну, об'єктивізовану колективним цілим - учасником і сучасником подій ("суд народу"). Захоплюючись "силою розкішної поезії" (М. Костомаров), П. Чубинський (1839-1884) протягом короткого часу видав сім томів етнографічного матеріалу, М.Драгоманов (1841-1895), емігрувавши за кордон після проголошення царського указу в 1876 р. про заборону української мови, видав у Женеві кілька праць з фольклору, згодом надрукованих у Львові в чотирьох томах. Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, крім етнографічних розвідок, надрукованих у "Записках", видало з 1895 р. монументальну працю з 32-х томів "Етнографічний збірник" і 14 томів "Матеріалів до українсько-руської етнології". Дослідники-романтики М. Максимович, О. Бодянський, П. Куліш ділили українські пісні на чоловічі й жіночі, героїчний епос і ліричну поезію, вбачаючи в їх естетичній вартості доступність, правдивість (чи історичну достовірність), природну мову та символізм. Ці люди з честю і відчуттям причетності до глибокої культури українців робили все, щоб зберегти фольклорно-пісенні здобутки українського народу.
Тарас Шевченко створив неперевершені поезії за зразками народнопоетичної творчості, об'єднавши усне слово з письменством. Він захоплювався неповторною музикальністю народних дум, систематично збирав пісні. Збереглося навіть чотири альбоми його фольклорних записів. Зокрема історичну пісню "У Глухові у городі" він використав у поемі "Сон" ("У всякого своя доля"). Майже третина його "Кобзаря" перейшла в народні пісні. Пізніше традиції Великого Кобзаря підхопили Марко Вовчок, С. Руданський, І. Франко, М. Коцюбинський.
Перебуваючи в Петербурзі, М. Гоголь у листах до своїх рідних просив присилати йому записи пісень. "Близько 150 пісень я віддав минулого року Максимовичові, цілковито йому невідомих. Після того я придбав іще коло 150", - писав М. Гоголь у листі (1834) до професора І. Срезнєвського, з яким він зблизився на ґрунті зацікавлення минулим українців і їхньою пісенною творчістю, що була джерелом для повістей письменника ("Вечори на хуторі поблизу Диканьки", "Тарас Бульба" та ін.) та історії, яку він, готуючись до праці в університеті, збирався написати. "Якби наш край не мав такого багатства пісень, - писав Гоголь у вищезгаданому листі, - я б ніколи не написав його історії, тому що я не збагнув би її і не мав розуміння про минуле". Унікальність, неперевершену поетичність української словесної культури, її високу моральність і шляхетність устремлінь відзначали творці російської літератури, серед яких були К. Рилєєв та М. Добролюбов.
Не можна не згадати видатного дослідника М. Драгоманова, який у співпраці з В. Антоновичем публікує едиторську трилогію, перша частина якої - двотомна публікація "Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова" (К., 1874-1875), друга видана в Женеві (1881) під назвою "Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880)" і третя - "Політичні пісні українського народу ХVIII-XIX ст." (Женева, 1883). У цих працях М.Драгоманов використовує порівняльну методику між українськими та російськими піснями на прикладах оспівування образу жінки та її долі. Треба сказати, що у 2-й половині XIX ст. "чітко окреслилися певні зрушення у збирацькій та видавничій роботі. Розпочинається упорядкування збірників з науковою метою: з'являється усвідомлення вартості народних мелодій поза обробкою, формується науково-етнографічна методика збирання та вивчення народної музичної творчості" [3].
Список робіт у царині української фольклористичної школи, засновниками якої були О. Потебня, Ф. Колесса, К. Квітка, продовжує знаменитий трактат І. Франка "Із секретів поетичної творчості" (Зібрання творів у 50 томах, Т.31, К., 1981). Видатний літератор "збагачує і урізноманітнює методи аналізу та доповнює культурно-історичну школу науковою теорією" (Ярослав Гарасим, "Культурно-історична школа в українській фольклористиці", Львів, 1999). Велику увагу українській фольклористиці в культурно-історичному просторі приділив і М.Грушевський. Його методологічний принцип історизму підкреслив академік П. Кононенко у вступній статті до
Loading...

 
 

Цікаве