WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Український музично-пісенний фольклор та народна обрядова традиція в українознавстві - Реферат

Український музично-пісенний фольклор та народна обрядова традиція в українознавстві - Реферат


Реферат на тему:
Український музично-пісенний фольклор та народна обрядова традиція в українознавстві
Фольклор - одна з найтриваліших і всеохоплюючих систем духовного життя народу, тісно пов'язана з народним побутом та літературою, розвивається за всіх суспільних формацій, в усі історичні епохи. На початковому етапі, який обіймає не одне тисячоліття, фольклор не мислився як художня творчість, а мав яскраво виявлений утилітарно-практичний характер. Його розвиток був невіддільний від розвитку мови, побуту і базувався на міфологічному сприйнятті навколишнього світу. Найдавніший фольклор, так званий язичницький, виражаючи форми буття, поєднує вірування і уявлення, базується на етичній основі. Давній фольклор переслідувався віками, однак був найповнішим виразом буття, свідомості, ідеалів, мрій, історії, долі й ментальності народу. Для наших предків усе в природі було впорядковане вищими силами. У цьому ряду було і сонце, і місяць та зірки, і земля, що трималася на трьох китах, і дощ, блискавка, град, мороз, усі живі істоти, серед яких людина сприймала себе як рівна серед рівних. Найдавніша форма фольклору - молитви (заклинання), колядки, щедрівки, веснянки (особлива потужна форма світобачення), троїцькі, купальські, жнивні пісні, обрядова і календарна поезія, замовляння і приказки, казки, міфи, легенди.
Кожне явище, що відбувається в нашому стрімкому і швидкоплинному житті, є продуктом просторово-часового оточення. Ще в ХVII ст. французький орієнталіст Жак Шарден, описуючи свої враження від ознайомлення з невідомими землями та їх мешканцями, висловив думку, що клімат країни, де проживає народ, визначає його обряди, звичаї і творчість на генетичному рівні, а органічним відбитком духу народу в різні історичні моменти, на думку Й. Г. Гердера, перш за все, є народнопоетична творчість, і саме вона найточніше виражає характер народу і є найвищим його проявом.
Розвиток культури на початковому етапі невіддільний від природи, "відтворює її просторові межі, часову динаміку, циклічність. Індивід у цій ситуації включений у загальний процес природної взаємодії, етика його поведінки повністю підпорядкована інтересам общини, традиціям, освяченим її буттям"[1]. Народний дух у певному середовищі і часі включає в себе віковий досвід попередніх поколінь, фольклор і історія будь-якого народу перебувають у тісному взаємозв'язку. Дуже часто народнопоетичний твір може бути єдиним історичним джерелом, яке характеризує епоху, події та постаті (історичні пісні, думи, балади тощо). Усім відомо, що народна творчість значно старіша книжних творів, а висловлені в ній спостереження, думки, сентенції відвертіші і тому безпосередніші. Прикладом розквіту приміром грецького письменства античної доби може бути його зв'язок з народною поезією ("Іліада" Гомера). Українське ж письменство від самого свого зародження також було тісно зв'язане з усною народною творчістю. Наші літописи рясніють народними легендами, які використані у "Повісті временних літ", де подаються перекази про заснування Києва, "Галицько-Волинський літопис" теж має особливо велику літературно-художню вартість. Там, зокрема, вміщено переказ про євшан-зілля, яке, за повір'ям, будить приспану любов до рідної землі. Талановитий автор українського епосу "Слово о полку Ігоревім", подібно до співців пізніших дум, свідомо звертався до народної поезії, використовуючи порівняння, паралелізми, епітети в народному стилі, хоча, будучи провідником нової для України релігії, виступав проти всього, що виходило за рамки церковних приписів ("ігранія, плясанія, гуденія" тощо). Згодом цю ж ворожість відчуваємо в полум'яних посланнях захисника православ'я в Україні Івана Вишенського (1550-1620). Виходячи з позицій ченця-аскета, він проклинав такі гріхи, як свято Купала, "принесення сатані жертви танцями", колядування. Академік С. Єфремов у своїй "Історії українського письменства. Народна поезія" присвятив окремий розділ боротьбі книжників із народною поезією. Він нагадує, що Київська консисторія 1719 р. на підставі гетьманського універсалу видала спеціальний наказ проти проведення вечорниць, "на коториє многие люде молодиє і невпостягливиє оть родителей своихъ, мужеска и женска полу, дети по ночамъ купами собираючися, неисповедимия безчинія и мерзския беззаконія творять..". З великою гіркотою він говорить, що "над поезією народу, над його совістю, естетичними смаками та вподобаннями весь час тяжку роблено нетямущою рукою операцію"[2].
І тільки великий український філософ і поет Г. Сковорода (1722-1794) поклав край нехтуванню народною поетичною творчістю, вживаючи у своїх трактатах приказки, прислів'я, анекдоти та легенди, пишучи вірші за зразками народнопісенної творчості. Його демократичні погляди знайшли своє продовження у творчості батька нової української літератури І. Котляревського (1769-1838), який, спираючись на народну уяву про світ, неперевершено перелицював "Енеїду" римського поета Вергілія, тим самим спрямувавши українське письменство на шлях європейської літературної традиції. Хочеться додати, що і серед української козацької старшини того часу був поширений інтерес до народного співу та інструментального музикування. До того ж усім відомо, що талант до музики та співів мав гетьман, патріот України Іван Мазепа, йому приписується текст пісні "Ой горе тій чайці".
Обрядовість і звичаєвість, основи духовності для наших предків були непорушним законом життя, а обрядодійство вважалося священним, бо образність і символіка в обрядовому дійстві читалися як своєрідно написане письмо. Аналізуючи українську обрядову пісенність, О. Потебня підмітив, що чим далі у старовину, то тим звичайніша і кріпша віра людини у здатність слова однією своєю з'явою творити те, що ним означене. На такій вірі, як вважає Ф.Колесса, постали й обрядові пісні: "За джерело, із якого виплила обрядова поезія, уважають прадавню віру у магічну (чарівну) силу слова, що заховане у пісенну форму". Учений додає: "Обрядові пісні мали первісно значення заговорів на успіхи у господарстві і родинному житті", вони є інструментом злагоди і миру.
Тож недаремно уже в ХVI ст. українське поетичне слово приваблювало увагу чужинців. Словак Я. Благослав помістив 1563 р. у чеській граматиці українську народну пісню "Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш", польський історик Сарницький згадує у своїх "Анналах" 1587 р. українську думу про лицарську смерть двох братів-козаків у боротьбі з ворогом. "Честь першого серйозного почину в українській етнографії належить полякові з роду Зоріяна Доленги-Ходаковського, за життя відомого під ім'ям Адама Чарноцького (1784-1825), який власними ногами сходив мало не всю Україну, зібравши, як на ті часи,
Loading...

 
 

Цікаве