WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українське суспільство у пошуках шляхів національної єдності (з історії української духовної культури XVII ст.) - Реферат

Українське суспільство у пошуках шляхів національної єдності (з історії української духовної культури XVII ст.) - Реферат

Орлика. Розгалужена мережа організацій (братств, неформальних угруповань української інтелігенції) структуризувала суспільство, утверджувала відносини співробітництва і взаємодопомоги, що значною мірою унеможливлювало розвиток авторитарних тенденцій в українському суспільстві. Слід враховувати також і ту обставину, що від середини XVII ст. функції національного державотворення перебрало на себе українське козацтво. Соціальні ідеали козацтва, які були співзвучними демократичним принципам рівноправ'я і соціальної справедливості, міцно закріпилися у свідомості українського народу.
Потужним чинником українського національного життя у XVII ст. була православна церква. Видатні її діячі докладали значних зусиль до того, щоб перетворити православну церкву у стабільну, організаційно міцну інституцію,однією з головних функцій якої має бути об'єднання людей. Зокрема, станом православної церкви, її проблемами та завданнями опікувався митрополит П.Могила, який бачив у ній велику силу, що сприяє єднанню, духовному відродженню української нації [8]. Церква, за його переконанням, має бути цілісним духовним організмом і тією організацією, яка могла б консолідувати народ. Віддаючи належне церкві, він разом з тим добре розумів значення, самоцінність міжособистісних відносин у суспільстві того часу.
Яскравим захисником ідеї української державності був також видатний український поет другої половини XVII ст., чернігівський архієпископ Лазар Баранович. Його завжди цікавила доля України та її народу. Відсутність злагоди у державі (а саме "злагодою держави зростають") Л.Баранович пояснював затьмаренням душі й розуму українців. "Єдність від Бога, а роз'єднання від злого духа", - пише він в листі до свого друга й однодумця Ф.Софоновича (1699) і продовжує: "Давно замишляють на Русь аби розділити її і таким чином знесилити" [2, 92]. Авторитетною постаттю залишався Л.Баранович і в роки хаосу й безладдя. Він намагався примирити ворогуючі сторони, об'єднати всіх навколо православної церкви. Саме церква, на його думку, є інтегруючим началом українського життя. І в цьому відношенні він продовжував ідеї та справу своїх відомих попередників - Єлисея Плетенецького, Йова Борецького, Захарії Копистенського і, звісно, Петра Могили.
Л.Баранович був переконаний у тому, що зброя і меч не можуть бути достатнім аргументом у протистоянні світові зла, неправди й хаосу. Він вчив людей покладатися на слово Боже, прислухатися до голосу совісті. Український мислитель постійно наголошував на тому, що в часи жорстокої війни, збройного протистояння перемогти душевних і тілесних ворогів можна лише мечем духовним. На його думку, не войовничий дух, що панував в українському суспільстві, а Меч духовний, Слово Боже є найбільшою силою у справі консолідації [7, 1]. У своїх проповідях Л.Баранович висловлював сподівання, що люди можуть не лише воювати справжнім мечем, а навчитися мистецтву миролюбності, християнського смирення і християнської любові. В міжусобних війнах Меч духовний допомагає людині вистояти і дійти згоди із своїми супротивниками. Наслідком дієвості Меча духовного мусить бути мир, братерство і злагода у суспільстві.
Л.Баранович був великим патріотом України і всі свої зусилля докладав до справи її консолідації. Він перебував у центрі всіх значних політичних подій другої половини XVII ст. За умов хаосу, коли в Україні панувало кілька гетьманів, миролюбний і людяний архієпископ уособлював представника всієї православної церкви, репрезентував загальнонаціональні інтереси українського народу. Ставши Чернігівсько-Сіверським єпископом ще за часів Богдана Хмельницького, він поділяв соціально-політичну доктрину цього гетьмана і обґрунтовував право України на незалежне від Польщі державне існування. Діяльність Л.Барановича та його однодумців підводила українське суспільство до усвідомлення потреби у власній державі й помісній, національній церкві.
Отже, в українській свідомості XVII ст. утверджувалася думка про те, що православна церква є потужним засобом згуртування людей навколо високих цілей духовного єднання, фактором національної консолідації. Церква мислилась як ідеальна людська спільність, яка покликана виражати й утверджувати релігійну й культурну єдність українського народу, створювати атмосферу духовного розвитку, національного самоусвідомлення. За умов іноземного гноблення й відсутності власної держави, церква була інститутом, діяльність якого спрямовувалася на інтеграцію українського суспільства, усвідомлення українською спільнотою своєї ідентичності. Завдання своєї діяльності церква вбачала у досягненні духовної єдності та згоди у суспільстві, стимулювала пошук різних варіантів національної єдності в реальному житті. І в цьому відношенні завдання її діяльності значною мірою співпадали з тими, що реалізовувалися неформальними організаціями української інтелігенції.
Можна стверджувати, що піднесення високих завдань, інтересів і потреб українського загалу над потребами та інтересами окремих груп і конфесій, намагання досягти між ними злагоди й примирення для реалізації вселюдських духовних цінностей вели, безперечно, до духовного й громадянського єднання народу, започаткування в українській історії процесів націєтворення. Саме виплекана нею, а також сформована самоорганізаційними процесами, духовна спільнота стане в майбутньому головним чинником державно-політичної консолідації українського народу.
Література:
1. БарановичЛ. Меч духовный. - К., 1666.
2. Вибрані листи Лазаря Барановича // Чернігівські Афіни. - К., 2002.
3. Гавриленко І.М., Мельник П.В., Недюха М.П. Соціальний розвиток. - Ірпінь, 2001.
4. Грабович Дж. Історія української літератури. - К., 2003.
5. Донцов Д. Дух нашої давнини. - Мюнхен-Монреаль, 1951.
6. Кононенко П.П. Українознавство. Підручник. - К., 1996.
7. Михальченко М.І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи. - Дрогобич - Київ, 2004.
8. Могила П. Требник митрополита Петра Могили. У 2-хт. Репринтне видання 1646 р. - К.,1996.
9. Недюха М.П. Україна в контексті соціології ризику // Українознавство. - 2004. № 3 - 4. - С.218 - 221.
10. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. - К., 1997.
11. Попович М. Нарис історії культури України. - К., 1998.
12. Римаренко Ю. Національний розвій України. - К., 1995.
13. Українська література XVII ст. - К., 1987.
14. Феномен нації. Основи життєдіяльності / За ред. Б.Попова. - К., 1998.
15. Феномен української культури. Методологічні засади / За ред. В.Шинкарука, Є.Бистрицького. - К., 1996.
Loading...

 
 

Цікаве