WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українське суспільство у пошуках шляхів національної єдності (з історії української духовної культури XVII ст.) - Реферат

Українське суспільство у пошуках шляхів національної єдності (з історії української духовної культури XVII ст.) - Реферат

стала своєрідною домінантою у шкалі цінностей української суспільності того часу. Саме вона була спроможна об'єднати в єдиному руслі патріотичні почуття най ширших верств суспільства - від рядового козака до гетьмана, від неписьменного селянина до рафінованого інтелігента. А з початком Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького особливої актуальності набули процеси національноїсамоідентифікації.
Новий етап у розвитку українського суспільства вимагав усвідомлення самоцінності духовної спільності, яка б об'єднувала людей різних станів, статків і походження. Така спільність, безперечно, виступає передумовою державотворчих процесів у суспільстві. Духовна консолідація нації, виразниками якої були, зокрема, неформальні організації української інтелігенції та українські братства, була, до певного часу, своєрідною компенсацією нереалізованості ідеї національної держави і церкви.
Сподівання на власну державу знайшли своє втілення і в українській гуманістичній літературі. Цікава спроба осмислити шляхи, можливості та нереалізовані історичні перспективи українського державотворення представлена у творі Касіяна Саковича "Вірші на жалосний погреб. Петра Конашевича-Сагайдачного". В тексті достатньо виразно проглядаються сподівання (певною мірою обґрунтовані) на майбутню українську державу. Дж.Грабович, аналізуючи твір українського гуманіста, наголошує, що "Вірші" К.Саковича визначали велику й масштабну модель, яку ми зараз назвали б "державотворчою". "Важливо, - наголошує дослідник, - що за сприятливих історичних обставин, ця модель мала шанси стати вирішальною у переосмисленні європейських реалій, місця України в Європі" [4,260]. Проте, як відомо, їй в той час не судилося бути зреалізованою.
Носієм ідеї державності в XVII ст. було українське козацтво на чолі із своїми провідниками-гетьманами. Гетьман Конашевич-Сагайдачний був одним із перших, хто об'єднав козацтво з міщанством і українською елітою того часу. Це стало важливим кроком до становлення реальної консолідації різних станів і груп українського суспільства задля високої мети - української держави. Той факт, що П.Конашевич-Сагайдачний вступив до київського братства і вписав своє військо до нього, можна розцінювати як вершину державного мислення і розумне діяння козацької доби: "вперше і, мабуть, востаннє козацька військова сила була структурно пов'язана з цивільною і духовною владою, з українською владою" [4, 261].
Крім того, у "віршах" декларуються цінності, органічні для державомислення. Зокрема, К.Сакович значне місце відводить поняттю "вольность", хоч насправді в поемі йдеться про "вірність":
Найбольшую реч межи всіми сужу вольность,
Которой в стосуванню уступуєт годность.
Леч она не кождому может бити дана,
Только тим, што боронять ойчизни і пана
Мензством її рицарі в войнах доступують.
Не грошми, але крв'ю ся її докупують.
Войсько Запорозькеє волности набило
Тим, же вірне ойчизні і кролю служило [73, 221].
Під вірністю в даному випадку може розумітися служіння державі, а це є показником встановлення легітимних зв'язків у суспільстві. Таким чином, тут ідеться про важливу вищу й абстрактну цінність - легітимність як таку. "А від цього, - відзначає Дж.Грабович, - своєю чергою, витворюється не тільки поняття закону, але й поняття гедпит, тобто отчизни, що стоїть вище самого короля, не тільки гетьмана й війська, і, як абсолют, гарантує те, що ми тепер називаємо "правовою державою" [4, 264]. Отже, К.Сакович мислить державу, що побудована на засадах легітимності й законності, де кожний відчуває себе частиною загального державного цілого.
На жаль, в реальній українській історії далеко не завжди підтверджувалися пріоритети держави і постійно відчувався брак досвіду у створенні легітимних порядків. Але досить показовим є те, що утворі К.Саковича високо цінуються громадянські чесноти гетьмана Сагайдачного - відвага, гідність, мужність, обов'язок служіння "отчизні" "для вольності Отчизни". У кінцевому підсумку поняття вірності, добра "отчизни" поширюється на весь соціальний організм. Стає очевидним, що у чеснотах гетьмана, особливо в його поєднанні особистих і громадянських якостей, меценатській діяльності вбачається запорука цілісності суспільства.
Окрім того, з формуванням в Україні національне свідомої еліти з'являється прагнення до створення власної держави як найвищого прояву етносу [10, 102]. Одним із родоначальників ідеї української держави в її теоретичному виразі можна назвати митрополита Петра Могилу, який вважав, що духовна єдність має закласти засадничі підвалини усвідомлення українським народом своїх загальнонаціональних інтересів.
Роздуми Петра Могили, як і інших українських мислителів, про державну і церковну владу опиралися на ідею неперервного історичного розвитку України, її спадкоємного церковного та культурного зв'язку із Київською Руссю. Усвідомлюючи ціннісну значущість таких зв'язків, видатні діячі української культури вважали за можливе творення різноманітних форм духовності, державного устрою України. Так, ідею великого Князівства Руського використали й намагалися організаційно зреалізувати Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Юрій Немирич. Ідея української державності була закладена до підвалин Гадяцького трактату, серед творців якого були Іван Виговський та Юрій Немирич. Проте, в XVII ст. ідея створення національної держави ще не стала загальною справою українського громадянства. Однією з причин цього було деформування національної свідомості української еліти від часів прийняття Люблінської унії.
Геополітичне становище України у XVII ст. багато в чому визначало пріоритет ідеї сильної влади в Україні, її домінанту, обумовлювало її актуальність. Але українському життю були чужими форми правління зразка візантійського цезаризму чи московського авторитаризму. В українському суспільстві Х/І - Х/ІІ ст. було значно більше свободи, ніж, наприклад, у сусідній Московії; в ньому органічно сприймалися традиції демократичності й республіканізму. П.Могила, скажімо, мислив таку українську державу, яка б не підкорялася ні Речі Посполитій, ні Москві. І в такій ідентифікації власної історичної самодостатності він вигідно відрізнявся від тих, хто у православ'ї вбачав підставу йти під руку Москви (Йов Борецький, Ісайя Копинський, Інокентій Гізель). П.Могила усвідомлював, що державний устрій Московії достатньо деспотичний, а її політика щодо інших народів - підступна й загарбницька. Логічним продовженням, а то і втіленням роздумів П.Могили про власну українську державність, була політика Івана Мазепи та Пилипа
Loading...

 
 

Цікаве