WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська та церковнослов'янська мови як мови культури в богослужбовому житті православної церкви - Реферат

Українська та церковнослов'янська мови як мови культури в богослужбовому житті православної церкви - Реферат

у православній релігійній традиції, зорієнтованій на церковнослов'янську мову, розглядається не як наслідок моральної сили того, хто молиться (аргументується це тим, що думка не відділена від слова, ні від образів, які її супроводжують). Самостійність слова проглядається у тому, що якими б могутніми не були пориви того, хто молиться, він повинен знати, яке слово вжити, щоб досягти бажаного - так вважають православні богослови.
У богослужінні посилюється естетична функція слова, яка, за Р.Якобсоном, полягає в тому, щоб викликати у слухача (глядача) естетичні переживання, почуття привабливої краси слова, бажання повторити його - вчитатися, вслухатися у текст, ніби вбираючи його в себе і розчиняючись у ньому, співпереживаючи його звучання чи переживаючи його смисл.
Естетичне сприйняття мови, як віра в магію слова, пов'язане з роботою правої півкулі головного мозку. Це ділянка емоційного, чуттєво-конкретного, алогічного; тут те, що здається, суб'єктивно є важливішим за реально наявне. Художня свідомість, як і свідомість, яка вірить у магію слова, не тільки мириться з незрозумілими і темними місцями у значимих текстах, але і має потребу в смисловій непрозорості ключових формул, - зазначає Н.Б.Мєчковська [30]. Релігійно-магічне і естетичне сприйняття слова нероздільно зливаються і знаходять своє втілення у богослужінні, мовою культури якого є церковнослов'янська.
У ній підвищено чутливість до зовнішньої, формальної сторони звуків. Естетичний прояв мови пов'язаний з формою повідомлення. Про це писав відомий історик В.О.Ключевський:"Релігійне мислення чи пізнання є такий же спосіб людського розуміння, відмінний від логічного чи розсудкового, як і розуміння художнє; воно тільки звернуте до більш високих предметів".
Особливістю цього слова є його фасцинуючий вплив на адресата: воно має максимальну здатність переконувати, хвилювати, навіювати. Здатність до фасцинації пов'язана з побудовою-ритмом та експресією мови. Літургійні тексти - це витончені тексти з ритмом, звуковими і смисловими перекликами. Якщо звернутись до сучасного релігійного ритуалу як компонента плану вираження конфесійної семіотики, що є цінним для віруючих своєю традиційністю та індивідуальною емоційністю, то можна говорити про втрату ним цієї фідеїстичної актуальності.
Ми повинні зауважити і на особливому драматизмі, напруженні комунікації, яка включає фідеїстичне слово і пов'язана з тим, що людина за його допомогою звертається до вищих сил - невидимих і ніким непізнаних до кінця. Тому для текстів фідеїстичних жанрів характерна більш висока формально-смислова організованість, витонченість. Цим обумовлені такі загальні риси фідеїстичної поетики, як звукові повтори різних видів і семантичний паралелізм, образність, принципова наявність "темних виразів" (наприклад, у православному богослужінні на церковнослов'янській мові), з чим інколи пов'язана значна архаїчність сакрального слова, його смислова невичерпність, принципова протиставленість звичайній мові. Це слово діє сакральністю свого смислу.
Цим можна пояснити і високу ступінь повторюваності, що характерне для церковної служби: фідеїстичні тексти не породжуються кожен раз заново, а відтворюються як головні словесні твори й існують у пам'яті соціуму як стійкі знаки із заданими функціями, що впливають силою своєї традиційності.
Необхідно відзначити, що слово в літургії чи загалом у богослужінні по-особливому вимовляється: смиренно возноситься, читається речитативом, а тому має здатність заворожувати слухача, ставити його на шлях молитовного сходження до Бога. У кінці XVI ст., наприклад, священні тексти для української етнічної спільноти забезпечували виживання традицій і спадщини народу. Відповідно теорія слова являла собою моноліт сакрального дискурсу, відхід від якого означав перебудову як національного міфу, так і внутрішньої організації культури. Тому важливим було збереження священної мови, яке асоціювалося із збереженням Писання. Вважалося, що про сакральне потрібно говорити сакральною мовою. Відступ від традиції розцінювався як зрада православ'ю. Всі форми мови сприймалися як безпосереднє віддзеркалення релігійних сутностей і церковних догматів. Здавалося, що зміна форми слова веде до викривлення сутності релігійного почуття чи церковного культу. Прибічники церковної старовини противилися зміні слів, оскільки через цю зовнішню зміну, вважали вони, піддається викривленню і внутрішня сутність. Звідси - ставлення до слова як до магічної сили, деяке неконвенційне трактування мовного знаку, тобто уява про те, що слово - це не умовне позначення деякого предмета, а його частина, тож виголос ритуального імені може викликати присутність того, хто названий, наприклад, Ісуса Христа, Божої Матері, тому помилка у словесному ритуалі вважалася неприпустимою. Ототожнюючи знак і позначуване, слово, образ і предмет, ім'я речі і сутність речі, міфологічно-релігійна свідомість приписувала слову (як і образу) трансцендентальні властивості: магічні, божественні, священні. В атмосфері православного богослужіння посилювалося неконвенційне (безумовне) ставлення і сприйняття віруючими мовного знаку, коли воно ніби розливалося по всій словесній оболонці храму, а паралельно цьому посилювався фідеїзм віруючих стосовно слова, ріс фасцинуючий (навіюваний) вплив слова на психіку, відбувався містичний вихід за межі слова, до спілкування з Богом, єднання з ним.
Цими властивостями характеризується слово у православному релігійному ритуалі, їх витоки - у міфологічній свідомості. Для останньої була характерна фетишизація імені божества чи особливо важливих ритуальних формул і предметів, що виявилося у стійкості текстів богослужіння: слову могли поклонятися як релігійній святині. Саме звучання або запис імені чи споглядання ікони могли представлятися магічним актом - як звернення до Бога, прохання дозволити, допомогти, благословити.
Однак, з часом мовна містичність була витіснена. Епоха Відродження істотно змінила ставлення до земного й небесного, до святого й не святого, до відношень між ними. Віруючі відкрили, що світ реалій непоганий, навіть прекрасний, він є творінням Божим, лише зіпсований гріхом.
Правилом хорошого тону стала передача сакральних текстів
Loading...

 
 

Цікаве