WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні і в світі - Реферат

Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні і в світі - Реферат

університетах вважали за честь працювати найавторитетніші європейські вчені такі, як Фіхте, Шад. О.Потебня оволодівав глибинами наук у німецьких мовознавців та філософів, а на підручниках та ідеології М.Максимовича, М.Драгоманова вчилися в Росії, Болгарії, Польщі, Німеччині, Франції.
ХІХ ст. дало світові цілу плеяду високоталановитих українських педагогів: продовжувача виховних ідей Г.Сковороди та І.Котляревського, великого не лише поета, художника, мислителя, а й педагога - автора "Букваря" та повістей ("Близнята") Тараса Шевченка; його послідовників - М.Максимовича, М.Костомарова, М.Гулака, М.Драгоманова, М.Шашкевича, О.-Ю. Федьковича, І.Франка, Б.Грінченка, О.Потебню, П.Юркевича, П.Житецького, Лесю Українку, К.Ушинського, В.Антоновича, М.Грушевського…
Возвеличу малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло них поставлю слово, - ось маніфест і поіменованих, і багатьох інших педагогів, котрі вважали: освіта - очі, почуття, розум, етика, естетика і мораль, совість і честь, дороговказ у житті людини, а наймогутнішим, бо найуніверсальнішим феноменом освіти є "рідне слово". Те слово, що, за переконанням Володимира Мономаха і Г.Сковороди, І.Котляревського і Т.Шевченка, є "од Бога" та від усіх глибин життя народного, є його історією і образом, волею і деміургом, гарантом незнищенності, бо поки живе мова в устах народу - живе і народ (К.Ушинський).
Переслідувана царизмом, урядами Польщі й Угорщини, Румунії й інших сусідів-колонізаторів народно-національна освіта готувала не лише Україну, а й світове українство до нової національно-визвольної революції. І її ідеї та гуманістично-демократичні принципи поширилися по всій планеті. Тільки за перші кілька десятиліть українська трудова еміграція Європи, Азії, Америки побудувала понад 14 тис. шкіл, бібліотек, хат-читалень, музеїв, храмів, науково-культурних центрів, здійснюючи тим самим традиційно високу культурно-гуманістичну місію за межами України.
Спільними зусиллями вітчизняної і зарубіжної інтелігенції, товариств "Просвіти", Літературно-наукового вісника, Наукового товариства ім.Т.Шевченка (керованих М.Грушевським та І.Франком) було підготовано суспільно-політичну думку до звершення нової національно-демократичної революції, наслідком якої стали не лише держава нового типу (УНР, ЗУНР, Гетьманат, Директорія), а й національно-демократична система освіти.
На суспільно-політичну арену виходить ціла плеяда поборників тієї системи: П.Куліш, М.Грушевський, О.Кониський, С.Єфремов, М.Старицький, Б.Грінченко, С.Васильченко, С.Русова, М.Лисенко, М.Коцюбинський, О.Кобилянська, В.Гнатюк, А.Свидницький, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М.Заньковецька, І.Карпенко-Карий (Тобілевич), М.Пулюй, А.Кримський, І.Огієнко, Я.Чепіга, Д.Дорошенко, С.Сірополко, І.Стешенко, В.Вернадський, В.Винниченко, С.Петлюра. Найголовнішим для них стає втілення ідей народної педагогіки з її орієнтацією на основоположну роль сім'ї, національних традицій та інтересів, української мови, історії, культури.
Перемога української національно-демократичної революції утверджує виношений століттями стандарт, генеруючими принципами та ідеалами якого стають українська мова та українознавство. Декому досі здається, що прихильниками останнього були лише люди суспільно-гуманітарних професій. Та довести хибність такого уявлення достатньо прикладами В.Вернадського і М.Кравчука. Перший був геологом-кристалографом, другий - математиком, але то - за професіями. За складом мислення і почуттів обидва були людьми універсальних інтересів і обдарувань, а тому перший став Президентом національної академії наук, а другий - видатним вченим і педагогом. Обидва - поборниками українознавства. І саме за їх ініціативою та за теоретичними розробки М.Грушевського і С.Єфремова українознавство було визнане "філософією і політикою держави", а в системі освіти починалося з української мови, географії, історії, культури й літератури, органічно поєднаних з соціальними та природничими предметами, що й стало ядром державного стандарту.
Логічно, що українська мова та українознавство стали динамічною силою українського державно-політичного й національно-культурного відродження 20-х років. А нищитися вони почали водночас із нищенням української державності, культури, науки і її репрезентанта - Національної академії наук у всіх її напрямках: гуманітарному, соціально-економічному, природничо-технічному, правовому.
Могла статися катастрофа, та на історичну арену вийшло світове українство: освітньо-педагогічні заклади й центри виникають в Японії і Китаї, Польщі, Чехії, Франції, Англії, Іспанії, Бельгії, Німеччині, Індії, Австрії, Канаді, Австралії, Бразилії, США…
Захисниками національної школи в Україні стають П.Тичини, М.Зерова, О.Довженка, М.Скрипника, В.Шумського, А.Кримського долучаються вимушені вигнанці М.Грушевський, В.Винниченко, С.Петлюра, П.Скоропадський, Д.Донцов, Я.Чепіга, І.Огієнко, Д.Чижевський, Є.Маланюк, І.Багряний, Ю.Шевельов, Ю.Бойко (Блохин), Г.Ващенко, Ю.Лавріненко. І знову деміургом української системи виховання та освіти стають українська мова та українознавство. А творцями останнього - керівники закордонних центрів і філій УВАН та наукового Товариства ім. Т.Шевченка, УВУ (Українського Вільного університету) у Мюнхені, ВНЗ у Чехії та Франції, тисячі їх послідовників з-посеред педагогів-творців шкіл українознавства, невтомні подвижники "Енциклопедії українознавства", з яких і В.Кубійович та З.Кузеля, були представниками природничих наук. Ученими і педагогами, які бачили Україну і як народ та державу, природу, мову, науку, культуру, мистецтво, і як феномен міжнародного розвитку, а тому українознавство не зводили до крає- чи народознавства, а бачили його саме як науку про Україну та світове українство в їх цілісності та еволюції у всій часопросторовій ґенезі.
Злилися, як бачимо, три потоки: один - багатовікових вітчизняних традицій, які йшли іще від часу Київської великокняжої держави та Мазепинсько-Могилянської академії і ширили по Україні здобутки епох Реформації, Гуманізму, Просвітительства; другий - новочасних українських відкриттів у системі педагогіки; третій - освітніх тенденцій зарубіжних українських інституцій, що органічно поєднували дійсно новаторські іноземні здобутки (школи Я.Коменського, Монтессорі) з теорією іпрактикою українських емігрантських шкіл. При цьому добре знання чужого, утверджуваного в найрозвиненіших країнах Заходу, не тільки не витісняло на маргінеси свого, а ще й актуалізувало та увиразнювало його.
Аналогічне спостерігається і в взаємодії педагогічних шкіл: величезною популярністю користуються освітянські концепції педагогів Львова і Харкова, Чернігівщини і Галичини, Буковини й Полтавщини та Черкащини, Закарпаття, Волині. Але і по всій Україні, і по всьому зарубіжжю незаперечною домінантною залишається роль Києва: тут перехрещуються всі потоки шукань та відкриттів, тут генеруються ідеї і концепції, звідси шириться синтезований всеукраїнський досвід, бо саме тут, у Києві, найактивніше діє педагогічна еліта, тут поєднуються зусилля держави "новочасної Еллади", суспільства, батьків та освітян, культурницьких сил. Київ і є, і визнається історичною українською столицею.
20-ті роки
Loading...

 
 

Цікаве