WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні і в світі - Реферат

Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні і в світі - Реферат

народної і академічної педагогіки, вітчизняного і зарубіжного досвіду, великих національно-державних традицій і найпрогресивніших інновацій; особливо - єдністю виховання і навчання за умови, що головною метою школи є формування патріотів-гуманістів, а тому основою системи освіти є виховання. Спеціальні середні й вищі навчальні заклади готують спеціалістів, але це має відбуватися на основі гуманістичної, патріотично-культурної наснаженості. Готують національну інтелігенцію (еліту), спроможну визначати, втілювати в життя і відстоювати істинно загальнонародні інтереси.
Як зазначено в Конституції, всі громадяни та етноменшини мають право на задоволення своїх культурних потреб. Але всі вони є, насамперед, громадянами України, і школа (система освіти) має виховувати в них почуття єдності особистих та загальнонародних інтересів, відповідальності за спільну долю. Бо, як показує досвід Німеччини, Франції, Англії, тільки так можна домогтися єдності і розквіту суспільства.
Ідея єдності виховання й навчання, гуманістично-патріотичних начал та провідної ролі національно-державницької філософії життєдіяльності зумовила і концепцію сучасної педагогіки та системи освіти. Основою виховання-навчання є школа-родина. Це означає:
Першими вчителями кожного є батьки, котрі вчать на своєму життєвому досвіді й особистим прикладом. Тут зливаються почуття й роздуми, мораль і етика, слово і діло, соціальні й патріотичні принципи, ідеали, орієнтації, воля і дія. Адже саме в родині дитина вперше прилучається до національної історії, культури і її ядра - мови. "Кров землі" і високість помислів неба, барви, кольори, запахи і мелодії довкілля, пісні, спогади, перекази, легенди, мрії батьків, зафіксовані у житті і в мистецтві, - все зливається в образ Батьківщини, що стає образом душі, найперше, в родині та з часом набирає вимірів та масштабів загальнонаціональних, а відтак - і загальнолюдських.
Філософія родинності всіх представників громадянського суспільства як ідеал, як мета зумовлює особливу роль у системі освіти школи-родини, а в діяльності педколективів спонукає приділяти особливу увагу співпраці з батьками, залучаючи до виховання та навчання, передусім, батьків, а також - до виховання педагогів не лише в особі батьків, а і в учнів.
Наукою доведено: генотип людини кристалізується до 5-7 років. Тому відкрити, сформувати та спрямувати біопсихіку дитини можна лише в органічній співпраці батьків і педагогів, при реальному забезпеченні цього процесу з боку держави та органів управління освітою. Тільки спільними зусиллями батьків, школи, держави, громадськості можна створити гуманістично-патріотичну атмосферу у довкіллі: там діти практично реалізують принципи та життєві уроки, набуті у світі дорослих, там формують критерії і звички, риси характеру, якості волі, поняття честі й краси, прав і обов'язків, які пронесуть через усе життя, в єдності нерозривного часопростору. Як мислили Г.Сковорода, Й.Гете, Т.Шевченко, де б не бувала і що б не бачила людина, - скрізь вона пронесе передусім образ своєї Батьківщини.
Чи не найскладнішим стає етап переходу від родинно-індивідуального до колективно-громадянського способу життя, коли душа та інтелект дитини зазнають найбільших корекцій і випробувань, потребують особливо ефективних форм уваги, всебічного пізнання, індивідуального підходу, таланту у вихованні єдності спільного й індивідуального, типового й специфічного, до цільності характеру, неповторності обдарування, коли відбувається усвідомлення єдності з рідною землею, з батьками, поколіннями, з інтересами та правами співвітчизників. На цьому етапі особливо гостро постає проблема змісту роботи педколективу, проблема вибору предметів і форм, поєднання технологій і гуманістично-культурної спрямованості виховання і навчання; проблема наукової системи аналізу та спрямування внутрішнього зростання кожної дитини - як людини і громадянина-патріота, засвоєння, що найголовнішим в освіті є патріотично-гуманістичне виховання, принципи й ідеали, не так набуття, як здобування знань.
Логічно, що безперервність життєвого руху дитини в національній системі взаємовідносин вимагає й цілісної педагогічної системи в державному стандарті, єдиних навчальних планів, а також програм, підручників і, зрештою, єдиної системи підготовки педагогічних кадрів.
Досвід педагогів-реформаторів зумовив те, що в затвердженому Кабінетом Міністрів 1998 р. Державному стандарті на чільні позиції було винесено українську (державну) мову, історію України та українознавство. Такий підхід підніс українську освіту на якісно вищий, суголосний системам освіти розвиненіших країн планети рівень: у сотнях ВНЗ і тисячах середніх шкіл, та виховних закладів запанували ідеї, ідеали та педагогічні принципи національної освіти. Почала зростати й глибшати національно-державницька самосвідомість та патріотична зрілість поколінь, їх життєва позиція.
За умов, коли Україну силкуються членувати за етнічними, мовними, партійними, конфесійними, регіональними підходами та коли знову виявляються спроби реанімації фальшивого інтернаціоналізму або спорідненого з ним інтерглобалізму, розвиток освіти (а тим самим і культури, науки, державотворення) на засадах професійно-патріотичного спрямування став потужним засобом дійсного поступу. Особливо корисним виявився в цьому процесі приклад Києва.
Відкривалися обнадійливі перспективи. Та несподівано спрацювала інерція реанімації старого, а то й активна протидія новому. З вини частини функціонерів МОН, Державний стандарт 1988 р., без жодних причин та пояснень, було відкинуто на позиції 80-х років, система української освіти опинилася в лещатах кризи: без науково вмотивованої ідеології і методології; перевантаженою масою предметів часткового плану; перенасиченою предметами спекулятивної атрибутики (як от: "світова географія", "світова історія", "світова культура", "світова література") при скороченні годин на гуманітарно-патріотичні курси; не забезпеченою ні технологіями, ні такими професійно-українознавчими феноменами виховання й навчання гуманітарних, суспільних, природничо-технічних предметів, як державна (українська) мова й українознавство. У ВНЗ до мінімуму зведено предмети суспільно-політичного та гуманітарного циклів, мовби ми маємо готувати не національно-державницьку інтелігенцію, а вузькоспеціалізованих прагматиків, що й освіту та душі без жалю кинуть у котел ринкової економіки. Наслідок очевидний: господарями життя стануть не гуманісти, а технократи-торгаші.
Первинно людина приходить у світ як індивід біологічний; сім'я, рід, шліфуючи його як коштовний камінь, збагачують до рівня індивіда родового,соціального, культурного, державно-політичного, біо-психічного і, як вивершення, до індивідуальності національної. Національний тип (як образ англійця, іспанця, француза, німця, японця, індійця) є, як бачимо, особистістю багатогранною, вивершеною у своїй і неповторній, і загальнонародній сутності. Такі особистості формуються всіма чинниками природи й суспільства впродовж усього життя, а тому й спроможні збагачувати себе, свій народ, вселюдство і тим зберігати сутність вселюдства і всесвіту.
З огляду на все те, національна система освіти
Loading...

 
 

Цікаве