WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська мова та культура в Ялті кінця ХІХ - початку ХХ століть - Реферат

Українська мова та культура в Ялті кінця ХІХ - початку ХХ століть - Реферат


Реферат на тему:
Українська мова та культура в Ялті кінця ХІХ - початку ХХ століть
Крим - регіон України, в якому питання функціонування державної української мови є чи не найскладнішим. Доводиться констатувати, що для нормального розвитку української культури як своєрідного духовного організму протягом 35 років перебування Кримської області у складі УРСР умов створено не було. І досі українська культура в Криму здебільшого являє собою декоративний елемент. Згідно статистики, чверть населення на кримському півострові складають українці. Однак, тенденція спілкування російською мовою в українських сім'ях продовжує домінувати. Ялта не є винятком, хоча за останні роки запрограмованість на асиміляцію тут значно втратила свої позиції. Нині у місті, що від часу свого заснування являло своєрідний букет націй, помітно розширилися перспективи рівноправного функціонування різних мов, повернення до криниці рідного слова. Таке явище не можна не вітати, оскільки захист культурного розмаїття світу на початку нового тисячоліття є найважливішим засобом протистояння культурній ентропії. Українське слово зуміло довести свою життєздатність у вельми несприятливих історичних умовах.
На жаль, необізнаність із минулим дозволяє деяким сучасникам розцінювати спроби ренесансу українського слова та культури в Криму як політику українізації, що не відповідає дійсності. Сьогодні життєва необхідність вивчати державну мову є незаперечною, але слід розглянути цю проблему в іншому ракурсі. Об'єктивний погляд у глибину століть дозволяє легко розвінчати войовничі псевдоаргументи і міфи політиканів, котрі в унісон з Валуєвським циркуляром заявляють, що в Криму української мови "не было, нет и быть не может". Навпаки, незважаючи на імперську політику щодо української мови, всупереч Валуєвському циркуляру та Емському указу, українська мова знаходила шляхи проникнення на кримські терени, і, зокрема (парадокс!) на межі XIX та XX ст. почувала себе тут інколи впевненіше, ніж зараз, через 100 років, в умовах української держави.
Така ситуація пояснюється дуже просто: в Криму проживали численні українці, яким було не байдуже рідне слово, до української культури тягнулись і представники інших етносів, для яких Крим став рідною домівкою. Треба зважити на те, що українців, як правило, не виділяли в окрему націю, а записували православними, козаками, пізніше переважно росіянами. Як виняток можна розглядати путівник по Криму 1914 р., виданий Кримським товариством природознавців та любителів природи, де за даними перепису 1897 р. населення Таврійської губернії за національностями розписано досить чітко: малороси - 611121, великороси - 404463, татари - 187 943 осіб [2].
У даних щодо населення кримських міст українці також не виокремлюються. Наприклад, газета "Русская Ривьера" від 27.02.1904 р. сповіщає: "В настоящем году число мещан Ялты достигло 1786 человек. По национальностям: русских - 1060, татар - 244, греков - 242, евреев - 241, караимов - 9". У брошурі "Ялта по однодневной переписи 15 декабря 1892 г." (Симферополь, 1995), знаходимо відомості про те, з яких країв були мешканці молодого міста Ялти. Впадає в око, що багато ялтинців були родом зі споконвічно українських земель: з Київщини - 202. з Полтавщини - 263, з Чернігівщини - 243, з Поділля - 117 і т. д. Безсумнівно, значна частина цих переселенців були українцями за походженням.
Тому зрозумілий неабиякий інтерес ялтинців до української культури на межі XIX та XX ст. Особливою любов'ю в Ялті й загалом у Криму користувався український театр корифеїв. Артисти охоче приїжджали сюди на гастролі (на відміну від сьогодення). Тут працювали Іван Карпенко-Карий і Марко Кропивницький, Марія Азовська і Микола Садовський, Микола Старицький і Панас Саксаганський. Відомі не поодинокі випадки, коли українська трупа законтрактовувала театр на цілий місяць і майже щовечора пропонувала до уваги глядачів нову виставу. Наприклад, з 3 жовтня по 3 листопада 1899 р. малоросійське товариство під керуванням Садовського та Саксаганського привезло до Ялти такі вистави: "Мартин Боруля", "Запорожці", "Ніч на Івана Купала", "Безталанна", "Богдан Хмельницький", "Сватання на Гончарівці", "Вій", "Сто тисяч", "Наталка Полтавка", "Циганка Аза", "Чумаки", "Катерина" та інші.
Як сприймала публіка українських артистів? Про це свідчать рецензії місцевої газети "Русская Ривьера": "Все-таки малорусская оперетта смотрится с большой охотой..." (про "Сорочинський ярмарок") [2], "Драма разыграна была превосходно... Все исполнители главных ролей... имели шумный успех" (про "Безталанну" І. Карпенка-Карого) [3]. Рецензенти виявляють українському мистецтву щиру симпатію, нерідко демонструючи у своїх дописах тонке розуміння задуму, толерантність, якою далеко не завжди можуть похвалитися сучасні журналісти. Скажімо, в одній з газет за 1908 р. читаємо: "Среди украинских пьес найдется очень немного пьес, в которых бы отсутствовал драматический элемент... Слишком большое значение драмы в истории украинского народа..." [4]. Або ж така репліка рецензента про поему "Катерина" Тараса Шевченка: "Мало єсть культурных людей в России, кто бы был настолько беспечен, что не знал бы этого шедевра Шевченковской поэзии, исполненного неумирающей красоты и глубокой прелести". Однак, не варто робити висновок про особливу гостинність Ялти щодо українських акторів і режисерів. Вони опинялися під наглядом поліції як особи політично неблагонадійні. Були випадки зміни назви п'єси на вимогу цензури, дамоклів меч якої не можна було не відчувати. Окрім того, долю кожної української вистави щоразу вирішували можновладці, від яких залежало оте сакраментальне "Бути чи не бути?", оскільки до 1905 р., згідно з Емським указом, мав чинність його третій пункт, який проголошував: "Воспретить также различные сценические представления и чтения на малороссийском наречии, а равно и печатание на таком же текстов к музыкальным нотам". Навіть після тимчасового скасування дискримінаційних царських указів тимчасовими правилами 1905 р. клопотання перед місцевою владою продовжувало бути обов'язковим для українських труп. У держархіві АР Крим зберігається прохання режисера Івася Панька на ім'я ісправника міста Ялти від 1 січня 1909 р. такого змісту: "Прибыв по болезни в Крым с частью своей труппы артистов и сняв на процентних условиях театр г. Новикова для постановки в нем малороссийских спектаклей, ... имею честь покорнейше просить Ваше Высокоблагородие разрешить мне постановку спектаклей в указанном мною помещении театра. При сем представляю афишу на утверждение Вашего Высокоблагородия". Позате популярність українського театру росла і спонукала до виникнення в Криму численних аматорських колективів,
Loading...

 
 

Цікаве