WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українська аристократія XIX ст. (за мемуарами П. Ламсдорфа-Галагана) - Реферат

Українська аристократія XIX ст. (за мемуарами П. Ламсдорфа-Галагана) - Реферат

кіньми.
Неподалік від маєтку гостей зустрічав сам хазяїн в елегантному кабріолеті, а коли кавалькада наближалася до палацу, відкривалася велична панорама, перед якою діти відчували "майже релігійний трепет". "Уявіть собі, - закликає читача автор мемуарів, - дві стіни з дубів, які оточували під'їзд до палацу. Далі йшли поляни газонів; їх перетинала чудова алея, в кінці якої відкривалася фортеця, тобто палац, абсолютно білий, прикрашений синім куполом, на вершині якого урочисто зустрічав візитерів біло-жовто-голубий прапор Ґалаґанів. Стиль ампір, моднийв ті часи, був представлений тут у своїй найчистішій, найкласичнішій формі. Дві довгі галереї двома крилами приєднувалися до центральної будівлі" (5, 8). Обабіч стояли дві мармурові статуї - копії скульптур античних героїнь та декоративні вази з квітами. У будинку було шістдесят кімнат, більшість яких поєднувалися анфіладною системою.
Кімната хлопчиків містилася на першому поверсі, і, поки переносили речі, Павло біг по коридорах, де напередодні релігійного свята була розкидана пахуча трава, подивитися, чи все збереглося, як за минулих років. Вікна спальні виходили безпосередньо на галявину, де в центрі була клумба з лілій, оточених простими сільськими квітами і шипшиною, з неперевершено чудовим ароматом.
У наступній главі описуються володарі маєтку. Хазяїн мав білу бороду, правильне і шляхетне обличчя. Європеєць "з голови до п'ят", він намагався внести в сільський побут те, що вважав передовим і корисним. Автор пише: "Григорій Павлович належав до тієї еліти аристократії, яка підтримувала гуманістичну спрямованість реформ імператора Олександра II... Любов до батьківщини і до народу була тим двигуном, який підтримував безупинну діяльність мого дядька, і це проявлялося при кожній нагоді" (5. 9). Після реформи він допомагав селянам адаптуватися до нового порядку і турбувався про їх моральне, фізичне і матеріальне благополуччя. Всі села, які оточували маєток, мали свої школи, лікарні, церкви, каси грошової взаємодопомоги, кредитні контори, тобто все, що, на думку Ґалаґанів, могло бути корисним для підтримки гідного життя людей. Перший технікум, який готував молодь за технічними спеціальностями для всієї округи, був відкритий саме в Сокиринцях і мав, як зараз кажуть, спонсорську підтримку Ґалаґанів.
Сам пан Ґалаґан, який вільно володів кількома європейськими мовами, добре знав українську, обожнював народні пісні й фольклор. У маєтку існував народний хор і театр, де ставилися також і класичні твори. Ґалаґан поважав національні народні звичаї і дотримувався їх у своєму буденному житті. В той же час він виступав проти будь-яких проявів націоналізму і не підтримував сепаратистських настроїв деяких кіл малоросійської аристократії.
Одружений на Катерині Кочубей, він мав одного сина, якого обожнювали всі й тому ніжно звали Павлусем. Це був добрий, розумний і дуже обдарований хлопець, якому подобалося вчитися "наукам і мистецтву". Здавалося, він був призначений для красивого і щасливого життя. У віці 16 років він поїхав до маєтку своєї матері, який знаходився на відстані 20 верст від Сокиринців, дорогою захворів і раптово помер, так що нещасні батьки навіть не встигли побачити його під час хвороби. Приголомшений горем, пан Ґалаґан поклявся зберегти пам'ять про сина в думках людей. Того ж 1871 року він відкрив у Києві навчальний заклад для молоді, під назвою Колегія Павла Ґалаґана. Приймали туди юнаків у віці Павлуся, тобто 16 років, які мали православну віру і бажали здобути європейську освіту. Діти з небагатих родин, а також ті, які не мали одного чи обох батьків, вчилися за рахунок фундаторів ліцею. Треба сказати, що "...ця категорія учнів превалювала". Ліцей був оздоблений всім необхідним і передовим на той час обладнанням. Там був кабінет фізики із сучасною апаратурою, різноманітні лабораторії, чудова велика бібліотека. Як передбачливий хазяїн, для забезпечення майбутнього цього закладу, пан Ґалаґан передав у володіння колегії половину своїх земель. Після революції, за свідченням автора мемуарів, більшовики все експропріювали, а Колегію закрили.
Вірний своєму слову, даному біля труни сина, пан Ґалаґан ставився до ліцеїстів, як до власних дітей. Найбідніші з них проводили канікули в одному з маєтків Ґалаґанів. Кожного року, після випускних іспитів, старші ліцеїсти приїздили на могилу Павла Ґалаґана для вшанування його пам'яті, а також для подяки його батькові, який був призначений Указом імператора почесним опікуном ліцею. Цікаво, що це опікунство розповсюджувалося й на життя випускників після закінчення ліцею: пан Ґалаґан допомагав їм влаштуватися на службу, як на те заслуговували молоді люди та "відповідно до їхніх талантів". Звичайно, що всі ліцеїсти по-справжньому обожнювали свого наставника й опікуна. Дійсно, пан Ґалаґан весь свій час і всі сили віддавав цивільним справам і нехтував справами особистими. Автор мемуарів робить спостереження, що "...тільки неосяжне багатство Ґалаґанів було спроможне витримати колапси, в які заганяли хазяйство його нечесні управителі під розчарованим оком свого хазяїна" (5, 11).
Дружина Павла Григоровича також була неординарною особою. Вона завжди підтримувала і в усьому допомагала чоловіку, особливо у справах Коледжу. "Треба було бачити її, - пише автор, - коли вона зустрічала в маєтку учнів під час канікул, їй здавалося, що в кожному з них частково живе її Павлусь. Чоловік оточував її увагою і турботою, яка скоро стала їй вкрай потрібною". Справа в тому, що одного осіннього вечора вона сильно застудилася, захворіла на ревматизм і перестала ходити. Жінки, які служили в домі, майже весь час масажували їй ноги, "...щоб полегшити страждання, які вона витримувала із стоїцизмом" (5. 12). Весь вільний час вона читала книги з багатої бібліотеки, яка була в домі. Саме тоді у палаці побудували пандуси, які полегшували рух крісла на колесах, коли хазяйка бажала спуститися до саду, який вона любила і про який дбала.
Хвороба дружини не припинила і не змінила життя в маєтку. "Гостинність хазяїв була безмежною. Близько двадцяти осіб обідали з ними, і це - крім родичів та наближених". Автор пригадує, що один із сусідів - Тітус Демков, якому одного разу запропонували пообідати, "...поки прибуде на місце його сім'я", проігнорував цю умову і залишився у Ґалаґанів на всі обіди у всі дні. А вони дійсно підтримували й раді були бачити у себе не тільки сусідів, а й богемну молодь: художників, часто не дуже відомих чи зовсім
Loading...

 
 

Цікаве