WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українські вербальні символи як чинник національно-культурної самоідентифікації - Реферат

Українські вербальні символи як чинник національно-культурної самоідентифікації - Реферат

І.Багряного, "Мальви" Р.Іваничука, роман у віршах "Маруся Чурай" Ліни Костенко, поезії "Закувала та сива зозуля" П.Ніщинського, "Повій, вітре, на Вкраїну" С.Руданського, "Гуцулки" Ю.Федьковича, "О слово рідне! Орле скутий!" О.Олеся, "Ласкавий серпень" М.Драй-Хмари, "Соловей" І.Виргана, "Підкова" П.Воронька, "Над чорнобривцями в саду..." М.Вінграновського і т.ін. Якщо говорити про символічну домінанту всієї творчості, то найбільш виразно вона окреслюється у Шевченка з його пристрасним апелюванням до глибин народної пам'яті, послідовним відстоюванням найвищих віковічних ідеалів рідного народу.
Національно-ототожнювальна функція вербальних символів особливо яскраво проявляється у відносно нових для української культури текстах, які набули статусу прецедентних, орієнтованих на лінгвокультурну спільноту. Сюди належать, зокрема, пісні-гімни: "Соколи, соколи!", "Ми гайдамаки!", "Ой у лузі червона калина похилилася", "Гей, там на горі Січ іде!" Ключові образи-символи відповідних текстів (сокіл, гайдамака, червона калина, Січ) належать до етнокультурного простору України, знання якого значною мірою пов'язує особистість із національною спільнотою, сучасне з минулим.
Естетична реалізація вербальних символів у художніх текстах, що визначається взаємодією репродуктивного і креативного начал, ніколи не обмежується ближчими символічними смислами, а завжди має екстенсивно-інтенсивний характер. Це стосується, наприклад, і субстантивів (рушник, хата, хліб, степ, тополя, любисток, кінь, соловейко, голуб, зозуля, сонце, зоря тощо), і атрибутивів, зокрема кольоропозначень (ясний, жовтий, синій, блакитний, червоний, чорний та ін.). Показовим щодо збереження пам'яті культури й соціальне зумовленої динаміки семантики символів є назви кольорів державного прапора України та широко вживаних в українській культурі колірних означень білий і червоний. Мовно-естетичні знаки національної культури, якими є Малишкова "Пісня про рушник" і "Два кольори" Д.Павличка, постають на ґрунті творчої рецепції народнопоетичної символіки, яка вже у новій своїй якості підтримує, формує і розвиває відчуття етнокультурної ідентичності. Рушник і вишиванка з їх традиційною кольористикою завдяки своїй всеохопній символічній наповненості, вводять у світ сокровенних мрій і почувань, пов'язаних із домівкою, рідним краєм, життєвим шляхом людини, її уявленнями про справжню любов, красу й добро.
Наша зацікавленість художньою сферою функціонування вербальних символів цілком правомірна з огляду на те, що мистецтво слова тривалий час було чи не найважливішим складником культури, який, всупереч усім спробам обірвати духовний зв'язок між поколіннями, позбавити їх національного коріння, завжди виконував одну з основних своїх функцій - забезпечувати тяглість національно-культурних традицій. Спираючись на потужні шари міфопоетичної та фольклорної символіки, українська художня література формувала свої канони образного освоєння світу через відповідні символи. Тут традиційне стає поштовхом для вияву індивідуально-авторського творчого начала у вираженні актуальних для митця тем, мотивів, ідей. Прикладом таких глибоких перетворень, розвитку символічної структури народнопоетичного образу можуть бути наведені нижче контексти: "...синє море потопає /крізь човен /витікає /а човен покинув /червону калину /одним-один /на чужині гине" (Т.Мельничук); "Та знаю: мене колисала калина /В краю калиновім тонкими руками, /1 кров калинова, як пісня єдина, /Горить в моїм серці гіркими зірками" (І.Драч); "У білій стужі сонце України. /А ти шукай - червону тінь калини /на чорних водах - тінь її шукай, /де горстка нас ... /Усім нам смерть судилася зарання, /бо калинова кров - така ж крута, /вона така ж терпка, як в наших жилах" (В.Стус). Стрижневий для цих контекстів образ-символ калини на перший план висуває узагальнене значення "поневолений край і розлука з ним", а традиційна символічність ("дівоча краса", "цнотливість", "любов" та ін.) є лише відповідним асоціативним тлом.
Символізм міфологічних, фольклорних і художньо-літературних образів не тільки формує свою особливу систему, а й виходить за її межі, проникає у загальномовний простір, укорінюється в ньому, формуючи важливі особливості національної мовної картини світу. Активно використовувані у фольклорі й орієнтованій на фольклорні традиції авторській поезії образи-символи голуб /голубка, наприклад, виявляють свою символічну значущість як у формах дружнього, щирого звертання, так і в похідних номінаціях (див.: голубиний, голубити, голубитися). Вживаються вони і в численних порівняннях на позначення сердечних родинних і товариських стосунків. Аналогічно функціонують у лексичній системі мови й інші вербальні символи, окремі з яких було розглянуто вище.
Національно-культурна специфіка мови особливо відчутна у загальномовній ідіоматиці, ґрунтованій, головним чином, на етнічно маркованих символах. Наприклад: стати на рушник, зустрічати хлібом-сіллю, топтати ряст, як скупаний у любистку та ін. Фразеологічні одиниці такого типу, як і відповідні слова-символи, формують лінгвокультурну компетенцію мовців, конче необхідну для етнічної ідентифікації.
Зрозуміло, що основи національно-культурної самоідентифікації закладаються у ранньому віці разом з опануванням рідною мовою і в подальшому стають дійовим чинником духовного розвитку особистості. Усвідомлення й розвиток почуття причетності до національної спільноти здійснюється у семіосфері буття нації з її ціннісними пріоритетами. Важливу роль у цьому мають відігравати сім'я, система освіти, засоби масової інформації, мистецтво, театр, кіно. У своїй сукупній діяльності вони утворюють семантичний простір культури, наскрізними елементами якого мають бути саме вербальні символи як такі, що легко пізнаються й містять інформацію, необхідну для самопізнання етносу в його історичній перспективі.
Як кожна людина упродовж всього життя засвоює і упорядковує мову, так і національна вербальна символіка стає необхідним складником людської життєдіяльності не одноразово, а протягом тривалого часу. Словесна форма мовних символів культури може бути засвоєна автоматично, адже кожнесимволічне значення слова є результатом творчості, зумовлене різними соціальними, історичними та іншими причинами. Входження мовця у світ символів, зокрема національне релевантних, є творчим процесом сприйняття і співпереживання різноманітних смислів на рівні образності, емоційності, оцінності. У цьому разі є підстави говорити не тільки про духовне збагачення особистості, а й про культурну інтеграцію нації, до якої належить творчий індивід (мовець). Маємо, отже, справу з націєтворчою, обереговою функцією вербальних символів, що й зумовлює віднесення їх до важливих чинників національно-культурної самоідентифікації.
Політика нашої держави повинна стосуватися проблем розвитку української мови не тільки як засобу суспільної комунікації, а й як базового явища національної культури. А це передбачає і видання невмирущих скарбів народної словесності, і укладання міфологічних словників та словників символів, і створення української етнолінгвістичної енциклопедії, і наполегливий, виважений перехід від загальних декларацій щодо державного статусу української мови до справді повнокровного її функціонування, і, нарешті - розвиток культури на чітко визначених, адекватних потребам часу національних засадах.
Література:
1. Сверстюк Є. На межі фатальній // На святі надій. - К.: Наша віра, 1999. - С. 137.
2. Єрмоленко С. Мовно-естетичні знаки національної культури // Нариси з української словесності (стилістика та культура мови). - К.: Довіра, 1999. - С. 358.
3. Див., зокрема: Лотман Ю. Символ в системе культуры // Семиосфера. - Санкт-Петербург: "Искусство СПБ", 2000.
4. Радевич-Винницький Я. Рідна мова і національна ідентичність // Україна: від мови донації. - Дрогобич: Відродження, 1997. - С. 143.
Loading...

 
 

Цікаве