WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українські вербальні символи як чинник національно-культурної самоідентифікації - Реферат

Українські вербальні символи як чинник національно-культурної самоідентифікації - Реферат


Реферат на тему:
Українські вербальні символи як чинник національно-культурної самоідентифікації
Інтерес до духовного життя українського етносу, його культурної самоідентифікації проявився іще у давні часи і тривалий час виявлявся через образний лад, ідейну спрямованість, символіку старожитніх текстів народної культури. Окремішність і своєрідність українства як наукова проблема постає в середині XIX ст; різні її аспекти висвітлюються у дослідженнях Я.Головацького, М.Костомарова, О.Потебні та ін. Актуалізація цієї проблеми в її науковому та етнокультурному вимірах припадає на наш час - період становлення незалежної української держави та духовного відродження української нації.
Серед численних різних за предметом дослідження праць сучасних авторів, з огляду на нашу тему, особливої уваги заслуговують публікації С.Єрмоленко, В.Кононенка, П.Кононенка, В.Лизанчука, Л.Масенко, Я.Радевича-Винницького, Є.Сверстюка. Осмислення питань національно-культурної самоідентифікації у контексті актуальних для сьогоденної української дійсності завдань потребує вироблення концептуальних засад, обґрунтування шляхів і напрямків практичної діяльності та поглибленого вивчення окремих формотворчих чинників духовного життя нації в його тяглості, динаміці й поступі.
Відзначимо, що проблема національно-культурної самоідентифікації - це реальність, яка повною мірою визначає особливості суспільних процесів у житті багатьох народів Європи кінця XX - початку XXI ст. Призабута, або взагалі забута, вона гостро постає сьогодні перед багатьма західноєвропейськими країнами, передусім, як об'єктивний супровід складних, далеко не однозначних геополітичних процесів, а саме: інтеграції, відкритості кордонів, глобалізації економіки, що викликало різке збільшення у них некорінного населення (наприклад, у Бельгії, Німеччині, Франції), людей, що мають іншу ментальність, інші культурні традиції.
В Україні ця проблема ніколи не знімалася з порядку денного, з огляду на специфічні суспільно-політичні умови існування нації, які стояли на заваді практичного вирішення багатьох питань соціального та духовного характеру на засадах національно-культурної самоідентифікації. "Наш народ, - з болем відзначає Є.Сверстюк, - був проведений через чорну зону знесилення, відчуження од себе. Це було також збіднення почуттів, уяви, духовного життя" [7]. Результатом такого відчуження, стимульованого ззовні, є відчутна втрата історичної пам'яті, деформація етноцентричних основ, морально-етичних та естетичних ідеалів життя як народу в цілому, так і окремої особистості.
Національно-культурна самоідентифікація українців як складне різнорівневе, внутрішньо диференційоване явище повинна реалізуватися, звичайно, через мову і завдяки мові, оскільки саме мова є найбільш стійким і надійним покажчиком етнічної приналежності й цілісності, безперервності традицій. При цьому особливо важливу роль відіграють мовно-естетичні знаки національної культури, які, як зауважує С.Єрмоленко, "існують як синтез індивідуального й суспільно-соціального, експліцитного та імпліцитного; вони пов'язані з естетичною функцією мови безпосередньо через сферу художньо-словесної творчості або опосередковано через інші види мистецтва, засоби масової інформації, загалом - через національно-мовну свідомість мовців" [2]. У широкому, семіотичному смислі такими знаками виступають як цілі тексти (міфологічні, фольклорні, релігійні, літературно-художні, політичні та ін.), так і окремі їх складники у своєму смисловому та естетичному наповненні, а також загальномовні номінації на позначення домінант національної культури.
Етноментальні особливості народу, його світобачення, ціннісні орієнтири, зрештою, історична пам'ять акумулюються у різного роду символах - предметних, аксіональних, вербальних. Визначальною рисою символу, на думку дослідників [3], є те, що він ніколи не належить синхронному зрізові культури, а завжди пронизує цей зріз по вертикалі, переходячи з минулого у майбутнє. У цьому зв'язку закономірною видається посилена увага сучасної вітчизняної науки до семантики та функціонування національної символіки у контексті широкого кола проблем, спрямованих на пізнання ґенези, динаміки та перспектив розвитку національної культури. Символи становлять систему, яка потребує всебічного детального вивчення не тільки з погляду загальних закономірностей її організації та цілісного вияву, а й на рівні окремих компонентів у їх проекції на загальномовні процеси та індивідуальну мовотворчість.
Різні за своєю природою типи символів знаходять концентроване вираження у вербальних символах, адекватне сприйняття яких єдино можливе за умови знання й освоєння духовних цінностей національної культури. Упродовж віків українська мова виробила свій символічний код, у силовому полі якого перебувають різні шари її лексичного складу - кольоро-назви, топоніми, хрононіми, назви реалій рослинного та тваринного світу тощо. Синтетичний характер відповідних вербальних символів виявляється у впливі на різні складники внутрішнього життя людини: вольові, емоційні, естетичні, моральні та ін. Вербальні символи належать до найбільш важливих чинників національно-культурної самоідентифікації саме тому, що вони є своєрідними ретрансляторами історично значущих смислів, архетипних образів, у них закодовано пам'ять слова в його різнофункціональних культурних контекстах.
Національне маркований код становить виражену сукупністю мовних одиниць інваріантну інформацію, породжену особливостями оцінного сприйняття та відбиття світу через внутрішню форму слова. Така лінгвокультурна інформація виражається рядами як семантичне однотипних вербальних форм (наприклад: весілля, веселка, веселик та ін.), так і форм семантичне різнотипних (наприклад: Волинь, Гуляй-Поле, Слобожанщина та ін.). Нерідко внутрішня форма слова, породжена характером ментальне детермінованого образного ословлення світу, переростає свою власне лінгвальну сутність, тоді слово, акумулюючи метатекстові смисли, стає символом, маніфестантом, порухом національної душі, її розмислів і устремлінь. Так, слово дума, ця специфічна назва жанру українського народного епосу, у своїй смисловій структурі імплікує компоненти, що відбивають відзначені свого часу різними дослідниками прикметні риси українського національного характеру, зокрема епічну розсудливість і схильність до емоційно-смислового переживання дійсності. У цьому зв'язку слід відзначити символічну значущість і ключових образно-смислових єдностей, притаманних думам, як, наприклад, традиційна формула на ясні зорі, на тихі води, що загалом символізує уявлення українців про рідний край, батьківщину, суспільне й сімейне життя. Структурними елементами наведеної формули є архетипні, закорінені у всі сфери народної культури образи-символи. Так-само глибокою архаїчністю та зв'язком зі сферою найдавніших світоглядних уявлень відзначаються і національне вартісні формули мовного етикету на зразок побажання з роси і води вам.
Функції національно-культурноїідентифікації найбільш помітно й виразно реалізує художня творчість, що цілком природно, оскільки мистецтво слова здатне "поєднувати минуле, батьківщину, рідну мову - те, що забезпечує національну ідентичність" [4]. Безперечно, національно-ідентифікуючу місію художньої літератури відчували й розуміли самі митці слова, проектуючи аксіологічну семантику різних за походженням символів на окремі тексти, назви творів чи навіть усю свою творчість і акцентуючи при цьому їх національне значущі смисли й модальності. Порівняймо: поетичні збірки "Кобзар" Т.Шевченка, "На крилах пісень" Лесі Українки, "Зів'яле листя" І.Франка, "Дорога під яворами" А.Малишка, "Лебеді материнства" В.Симоненка, "Соняшник" І.Драча, "Калина об Різдві" В.Голобородька, "Князь роси" Т.Мельничука; повісті й романи "Під тихими вербами" Б.Грінченка, "Собор" і "Твоя зоря" О.Гончара, "Сад Гетсиманський"
Loading...

 
 

Цікаве