WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українознавчий вимір регіону - Реферат

Українознавчий вимір регіону - Реферат

системі такої циклічності, сподіваючись знову і знову народжуватися після неодноразового помирання.
Проте згодом, приблизно 6 тисяч років тому, по території всієї України, в тому числі й на Лівобережжі, поширюється скіфський звичай спалювати покійників. Зміна поховального звичаю в цьому смислі означала, що змінилося як розуміння людини, так і розуміння світоустрою. Суть таких змін полягала впояві дуалістичних поглядів. Тобто серед "археологічного народу" Лівобережжя виникла гадка про існування в цілій людині двох різних людей, одна з яких перетворюється поховальним вогнищем на прах, а друга - "вічна людина" - разом із димом і теплом цього вогнища швидко переходить до життя "на небі" біля сонця в "Ірії". Одночасно уявлення людей про єдиний світ, в якому можливе неодноразове народження і помирання, змінюється на уявлення про такий світ, що роздвоєний на два протилежні, але взаємообумовлюючі один одного, світи - земний та небесний.
Отже, стосовно світогляду "археологічного населення" Лівобережжя можна погоджуватися із висновками М.Костомарова про те, що дослідники не знаходять "ніяких слідів дуалізму" серед народів України в найдавніші часи [7, 222]. Проте згодом дуалізм, як система світорозуміння та світоіснування, з'являється внаслідок припущення наявності в одній людині двох різних людей, одна з яких "видима", а друга - "невидима"[7, 233]. Одночасно й світ розділяється на видимий земний та невидимий небесний "Ірій", де вічно перебувають невидимі предки. Людина видима тимчасово живе на землі, але як невидимий дух (повітря і тепло) постійно живе поза нею, тобто в "Ірії" на небі.
Смерть, таким чином, сприймалася як подія, що не припиняє існування людини, а лише переводить її жити в інший світ. Тому в суспільстві виникла потреба в знаннях про майбутнє життя після смерті, тобто виникла потреба в людях (жерцях), спроможних тлумачити "існуюче неіснування" або Небуття. Повсякденність засвідчувала, що людина приходила з Небуття в земний світ, де її очікували різноманітні труднощі й небезпеки. Через це в давнину народження людини на Лівобережжі супроводжувалося плачем і скорботою. Навпаки: смерть сприймалася як радісна подія повернення до рідного місця проживання. Тому похорони супроводжувалися тризною, яка включала ейфорійний стан радощів, еротизму, змагальності, бенкетування тощо.
Особливу соціокультурну й світоглядну функцію в архаїчно-археологічні часи виконувало шанування предків. Померлі близькі і далекі родичі шанувалися на Лівобережній Україні щонайменше двічі - весною та восени (весняні та осінні "діди"). Такий звичай свідчив про наявність певного способу усвідомлення єдності походження народу "археологічної культури" від спільних предків, а разом з цим і усвідомлення цілісності й спорідненості спільноти. Шанування предків одночасно формувало у людей відповідальність за наступні покоління, за створення умов для продовження щонайтривалішого існування своєї спільноти.
Зрештою, варто в даному разі відзначити, що особливу світоглядну значущість в межах Археолого-архаїчної парадигми розуміння буття людності в Україні мало визнання притаманної речам потайної самодіяльної здатності. Здатність ця виділялася і визначалася словом, мовленням, а людина, яка мала таке утаємничене знання про речі набувала особливого статусу. Вона викликала до себе повагу як людина "віща", отже, знаюча і мудра. Завдяки повазі до віщунів в давньому суспільстві Чернігово-Сіверщини підтримувалася повага до знань, а це забезпечувало впевненість людей у практичній або містико-магічній їх дієвості. Оскільки в ті часи поняття про природний чи людський закон було відсутнє, то не було й межі, котра б розділяла можливе і неможливе для людей. Істотним було не те чи можна щось зробити, досягнути, а те, чи знає людина таке "слово", яке б забезпечило здобуття бажаного.
Інша світоглядна ситуація складається в Україні в цілому і на Чернігово-Сіверських землях, зокрема, при настанні соціокультурної парадигми Премодерну. Інформаційно Премодерн започатковується винайденням і використанням писемності. Оже, це початок "історії", тобто створення сукупності незмінних інформаційних джерел. Премодерн в цьому смислі в різних країнах настає суперечливо і в різні хронографічні часи, тому що далеко не скрізь населення користувалося письмом.
Суперечливим початок Передмодерну був і на землях України. Так, протошумерський клинопис Кам'яної Могили під Мелітополем виник приблизно вісім тисяч років тому, але самі клинописні тексти розшифровані В.Кифішиним тільки під кінець ХХ століття. Міряючи Передмодерн цим масштабом, можна говорити проте, що історичні часи в Україні починаються ще в дотрипільську добу. Коли зважати на поширеність писемності і шкіл серед грецьких колоністів, скіфів і готів, на те, що Тмутараканська християнська єпіскопія була утворена ще в ІІІ ст., тоді початок Передмодерну слід відносити в Україні принаймні до III - IV ст. н.е. Якщо ж враховувати, що, за науковими даними, в Києві писемність була тільки десь із Х ст., а Київ - це загальноукраїнський соціокультурний центр, тоді початок Передмодерну в Україні припадатиме на Х століття. Принаймні вважається, що "Літопис Аскольда", реконструйований М.Брайчевським, та "Велесова книга" створені ще в Х ст. Причому у "Велесовій книзі" присутні характерні для давньої Чернігово-Сіверщини вислови, через що можна говорити, що на Лівобережжі початки передмодерної парадигми припадають на X століття, а враховуючи, що 1073 року в Чернігові дяком Іоаном, на основі книжок князя Святослава, укладається "Изборник", - своєрідна хрестоматія, призначена для використання в шкільному навчанні, то початок Премодерну можна тлумачити як період, що триває протягом X - XI століть.
Отже, культура Премодерну специфічна систематичним використанням писемності, а тим самим і вступом народів до історичного" періоду. Писемність фіксує і зберігає для сучасників інформацію про людей, про те, як вони ставилися до світу й розуміли його. Значний пласт світоглядно-філософських уявлень, притаманних північному Лівобережжю, фіксується, зокрема, "Велесовою книгою". Аргументом на користь твердження про те, що "Велесова книга" має відношення до Чернігово-Сіверщини, слугує співпадання ідентифікації населення. Мається на увазі, що у "Велесовій книзі" і в написаному через століття "Слове о полку Игореве" населення визначається однаково - це "Велесові діти" і "Дажбогові внуки". Істотним в даному разі є визнання "дідом" Дажбога, який ідентифікувався на Лівобережжі із сонцем, тоді як, наприклад, на Київщині в X - ХІ століттях головним божеством визнавася Перун. Причому саме біля сонця, згідно "Велесової книги", перебуває Ірій-місце проживання померлих предків, які "воскресають" (переходять на небо) разом із димом і теплом "креса", тобто ритуального вогнища.
Саме Дажбог (Бог вседайний), мовиться у "Велесовій книзі", створив світ і "повісив" його серед світлої Безодні. Але Дажбог не є
Loading...

 
 

Цікаве