WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українознавчий вимір регіону - Реферат

Українознавчий вимір регіону - Реферат

[4,31]. На основі використання переосмисленої давньої методологічної парадигми, що розділила буття людства на "золотий", "срібний" і "залізний" віки, поширивсянауково-філософський забобон, згідно з яким "все" перебуває у стані розвитку чи прогресу.
Проте, безладдя хвилеподібного існування, "впливів" і напластування в українському, як і в будь-якому іншому, суспільстві сусідніх та власних регіональних культур не описується ні "теорією розвитку", ні "теорією прогресу". Зважаючи на це, ще Г.Сковорода у другій половині XVIII ст. почав розробляти вчення про "кільцеподібну" сув'язь світобуття, котре потім в різній мірі продовжили М.Драгоманов, І.Франко, С.Подолинський, С.Русовата ін.. Усвідомлюючи обмеженість вчення про розвиток і прогрес, вони з кінця XIX ст. розробляли методологію пізнання плюралізму процесів творення людьми регіональних та національних культур, котра набула форми вчення про соціокупьтурний концентризм і поступ.
Дана методологія продовжує нині успішно розроблятися науковцями НДІУ МОНУ, котрі враховуть, що регіональні соціокультурні процеси просторово і в часі утворюються навколо певних "центрів" заселеності територій. Але теоретико-методологічно вони являють собою метафорично завершені і логічно пробудовані герменевтичні "кола" (наприклад, коло проблем "Україна і світ"), що містять в собі підстави для теоретичного започаткування нових "центрів" і "кругів культури". Ці кола утворюють сув'язь "центрів" ("концентри"), представлену мереживом знання ланцюга із взаємозчеплених на даній території різних "кілець" регіональних культур. Тому концентризм є істотною прикметою філософсько-методологічних установок українознавства, а це, в свою чергу, "дозволяє окреслити предметне поле українознавства, його системність, а отже і самодостатність, кваліфікувати як одну з перших вагомих спроб кваліфікації предмету українознавства" [9, 67].
В такому разі базові, засадничі регіональні культури теоретико-методологічно уявляються ніби обґрунтованими плетивом знань, утворених вивченням більш пізніх (ближчих до сучасності) концентрів нових, отже, "штучних" культур. Такі, тобто більш новітніші регіональні культури, виникають із суміші уривків різних культур, що приносяться на нове місце поселення людьми, мігруючими із вже давно існуючих регіонів. Отже, про "розвиток" чи "прогрес" знання культури спільноти в цьому випадку мова може йти лише на рівні симулякра, тобто в межах умовно-фантастичного розуміння. Розвиток, як це показали твори Г.Гегеля, по суті, є або теолого-філодоксичною, або довільною екстраполяцією на "все" результатів спостережень життя організмів від зародження їхньої зіготи до смерті. Прогрес (регрес) - це також довільна екстраполяція математичної прогресії (регресії) на різні соціокультурні події з метою їх систематизації методом підрахунку.
Отже, якщо методологічно динаміку регіоналізму інтепретувати в контексті уявлень про розвиток і прогрес, то українознавчо-філософський аналіз регіоналізму стає хибним і стикається із пізнавальною ситуацією, в межах якої розвиток і прогрес треба шукати там, де їх взагалі не буває. Але одночасно дослідження регіонів із врахуванням, скажімо, геолого-астрономічних критеріїв хоча й пояснюють певні важливі особливості соціокупьтурних подій, проте не дозволяють осягнути якісні відмінності соціокультурних періодів, котрі тривають у межах кількох геологічних пластів або циклів між "парадами планет". Так, уявлення про світоустрій чи людину логіко-структурно можуть бути однакові протягом кількох геологічних або астрономічних епох (наприклад, дуалізм "землі - неба" був і в "кам'яному віці", існує він і нині, тобто в "залізному віці"). Враховуючи згадані та інші недоліки створених раніше лінійних методологічних стратегій, сучасна європейська філософія пропонує інтерпретувати соціокультурні процеси регіонального, національного та глобального масштабів більш узагальнено.
Зокрема, пропонується (Л.Бевзенко, В.Лук'янець, О.Соболь та ін.) загальний парадигмальний поділ на Передмодерн (Премодерн), Модерн і Постмодерн. Головним критерієм тут береться типологія соціокультурного буття, де кожна парадигма має своє "раннє", "середнє" і "пізнє" хронологічне існування. Але в цілому кожна методологічна парадигма враховує спосіб, тобто якість соціокультурного буття та знаково-символічні варіації його інформативного вираження.
Безумовно, соціокультурне буття являє собою переплетення концентрів культур, що постає як напластування "здобутку часів". Лук із стрілами, серп, вуздечка, лопата, сокира тощо існували тисячоліттями, є вони і тепер, коли створені зброя масового знищення, комбайни, автомобілі та комп'ютерна міжнародна мережа.
Одночасно тлумачення в науковій літературі парадигми Премодерну в межах інформаційно-когнітивної філософсько-методологічної інтерпретації соціокультурного процесу, котра поширена в науковій літературі, видається дещо аморфним. Річ у тім, що до парадигми Премодерну нині включається вся непромислова і неурбанізована система суспільного буття людей. У зв'язку із цим нівелюється й відмінність між таким, важливими чинниками, як наявність чи відсутність у суспільстві знання про ставлення сучасників до своїх соціокультурних основ з точки зору інформативності й комунікативності. Отже, не враховується світоглядно-філолсофський концентризм стану пізнання.
Нині форма такого ставлення й пізнання, по суті, виражається і археологією як наукою, і "чорною" археологією. Але якщо "чорна" археологія функціонує тільки як спосіб наживи, то наукова археологія буквально "докопується" до соціокультурних основ людського буття. А це означає, що наука не торгує пам'яттю пращурів, а веде з ними діалог, навіть полілог, у відповідному світоглядному контексті. Причому в цьому віртуально-предметному діалозі з предками найважливішими результатами є отримана інформація про давнину та "кут зору" саме її теоретичної репрезентації і тлумачення.
Тому, крім парадигм Премодерну, Модерну і Постмодерну, доцільно на наш погляд, виділяти також Археолого-архаїчну парадигму. Основна її особливість полягає в тому, що вона не просто пояснює якісні відмінності соціокультурного існування безіменних "археологічних народів", а створює оповідь "тепер" про їхнє буття на основі, наприклад, парадигми Модерну чи Постмодерну. Адже саме археологи, котрі функціонують в межах таких парадигм, є першими тлумачами виявленого "позаісторичного", тобто неомовленого і неописаного буття зниклих людей. Одночасно саме Археолого-архаїчна парадигма першою починає включати у філософський дискурс всесвітньої історії "літописні народи". Такі народи (шумери, кіммерійці тощо) хоча й були відомі своїм давнім сучасникам, не створили раціональних засобів для передачі знань про своє існування нащадкам, через що їхнє теоретико-віртуальне буття інтерпретується тільки в плані сучасних соціокультурних парадигм.
Підкреслимо, що для українознавства як науки про самопізнання і
Loading...

 
 

Цікаве