WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українознавчі аспекти живої народної мови - Реферат

Українознавчі аспекти живої народної мови - Реферат


Реферат на тему:
Українознавчі аспекти живої народної мови
"Прислухайтесь, як океан співає. - Народ говорить.
І любов, і гнів у тому гомоні морськім.
Немає мудріших, як народ, учителів;
У нього кожне слово - це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина".
Таку пораду залишив нам у спадок поет і мовознавець Максим Рильський. У народній мові черпали красу і силу слова кращі українські письменники. Саме в ній відбито характер народу, спосіб його мислення, його релігійні і міфологічні уявлення, скарби народної мудрості й віковічних спостережень над природою і буттям людини. К.Ушинський писав: "У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина, - в ній утілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук, і небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі й грози - весь той глибокий, повний думки й почуття, голос рідної природи, який лунає так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів..."[76, 115].
Учені здавна розрізняли живу народну й книжну мову українців. Спочатку помічали окремі її елементи в найдавніших пам'ятках княжої доби нашої держави України-Русі. Пізніше все виразніше заявляла про себе живомовна стихія у публікаціях народнопоетичних скарбів різних жанрів - легендах, переказах, народних оповіданнях, в обрядовій поезії, пареміях, в етнографічних матеріалах тощо.
У живій народній мові відбито такі чесноти українців, як глибока релігійність, працьовитість, висока культура, безмежна пожертва в ім'я вітчизни, лицарське ставлення до супротивників, історична пам'ять роду й народу. У розмовній мові співіснують сучасні форми ті, що були в минулому (реліктові явища), а також ті, що тільки народжуються й освоюються мовою літературною.
У найдавніших словниках і граматиках української мови зафіксовані її живомовні риси. Зокрема, у церковнослов'янсько-українському словнику Лаврентія Зизанія, виданому в 1596 р. у м.Вільно, в знаменитому "Лексиконі" Памво Беринди (Київ, 1627 р.), у "Граматиці" Мелетія Смотрицького (1619), який уперше запровадив до абетки літеру на позначення гортанного звука "ґ" як специфічного для української вимови, а також у першій рукописній граматиці української мови, яку склав у 1643 р. у Парижі українець, студент паризької Сорбонни Іван Ужевич (граматика Івана Ужевича була видана в Києві фотографічним способом у 1970 р.).
Українські письменники й культурні діячі XIX - XX ст. (від (.Котляревського і до наших днів) завжди спиралися на живу народну мову, звертаючись до неї у своїх художніх творах, демонструючи кращі зразки лексики, фразеології, словотвору, синтаксису. Мовознавець І.Срезнєвський у 1834 р. писав, що українська мова є однією з найбагатших мов світу, що вона навряд чи поступається, наприклад, чеській (богемській) багатством слів та виразів, польській - живописністю, сербській - милозвучністю. Хоч на той час вона була "ще необроблена" майстрами, але вже стояла на рівні з мовами "виробленими" щодо гнучкості синтаксичного багатства, поетичності та милозвучності.
А.Метлинський писав про українців, що вони для виявлення емоцій, почуттів (чи закипить у серці гнів, чи охопить журба, чи ніжність розм'якшить серце) мають мову, що "злеліяна не на прісному ґрунті граматики, а на полі битви у всьому розпалі, на вільних козацьких бенкетах і у свавільному побуті гайдамаки", мову, "що злеліяна сумливими промовами до вітчизни бездомного блукальця на чужині, піснями любові..."
Через мову попередніми поколіннями у спадок нащадкам передано світогляд, звичаї, традиції, уподобання. Тому так важливо було відвойовувати право українців навчатися рідною мовою. На захист української мови, за право українців навчатися рідною мовою виступив ще у XIX ст. мовознавець П.Житецький. Він писав: "...Місіонери освіти, які діють під прапором народності, забули, що народ, перш за все, вимагає від своїх вихователів поваги до його власного світогляду, виробленого далеко від школи, і що саме цей світогляд є точкою опори, від якої повинен піти весь майбутній її розвиток. Позбавити народ цього ґрунту - значить роздвоїти його натуру, значить забезпечити вічне існування двох суміжних категорій - суспільства й народу (начебто народ - не суспільство - а стадо овець)..." [ 9, 80].
Крім того, вчені наголошували на важливості через мову навчати учнів пізнавати народ, до якого вони належать. "Не грамматика вчить мови, - писав у передмові до своєї "Грамматики української мови" В.Сімович, - а живе слово... Через те, що наша письменницька мова у своїй основі народна, то нам треба прислухувати ся до народа, як він балакає... Але що чоловіки, головно молодчі, вештають ся по всіх усюдах, служать у чужому війську, мають зв'язки з містом, то їх мова не дуже чиста. Отже куди краще прислухати ся до старих дідусів, і то неписьменних, та до жінок, головно до наших сільських бабусь, які не мали нагоди зіпсувати собі своєї гарної мови" [72, 19]. Звертається В.Сімович із закликом і до тих, хто творить красне письменство: "Треба тямити, що чим більше народних слів та фраз занесемо в письменство, тим більше письменницьку мову збагатимо тай зробимо її живіщою, свіжішою, барвніщою, а тим самим іще принадніщою!" [72, 20]. Автор граматики радив учням прислухатися до мови села, читати етнографічні матеріали, а також твори Т.Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка та інших справді народних письменників.
"Народна словесність - це невичерпний скарб, з якого кожний може вивчити ся мови, і що найголовніше: зрозуміти духа її, набрати ся чуття мови, яке у практиці являється для кожної людини найкращою граматикою" [72, 20]. Приклади з фольклору та етнографічних записів слугували ілюстраціями до граматичних праць В.Сімовича, І.Нечуя-Левицького, Є.Тимченка, С.Смеречинського, М.Сулими, О.Курило, О.Синявського та ін.
Живорозмовні джерела народної мови відбивають самобутність національної картини світу українців, втіленої у назвах побутових реалій, трудових занять, обрядів, у своєрідній побудові фрази, її афористичності.
Мова усної народної творчості (пісень, казок, легенд, приказок, замовлянь, заклинань тощо) засвідчує, що лексикою, фразеологією, граматикою українська мова сягає глибоких віків, тому сьогодні фольклорні джерела є предметом багатьох нових галузей філології - лінгво-фольклористики, історичної поетики, семіотики художньої літератури та ін. Як зазначає С.Єрмоленко,
Loading...

 
 

Цікаве