WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українознавство у структурі наук в Україні - Реферат

Українознавство у структурі наук в Україні - Реферат

саме - етноцентричному теоретико-пізнавальному розумінні, утворюється тоді, коли починається пізнання українського народу як етнічної цілісності, маючи на увазі спосіб існування й виокремлення у світі української спільноти, пізнання, що відбувається незалежно від вирішення питання про існування математичних, біологічних, фізичних, технічних та інших наук в Україні, що по відношенню до українознавства постають як автономні аспекти наповнення й оновлення його змісту. Вони не являють собою "одиничні" різнопредметні "відщеплення" від якогось "загального" знання про Україну. Тобто відношення між українознавством і функціонуючими в Україні науками не будуються ні дедуктивно (коли принципи вважаються уніфікованими, а кожна наука "аспектом принципу"), ні індуктивне (коли сума наук методом визначення подібного приводиться до встановлення нібито загальних принципів, спільних для всіх наук). Якщо брати до уваги зміст української літератури, починаючи принаймні від часів Київської Русі, то можна твердити, що відношення між українознавством та іншими науками вибудовуються, насамперед, як єдність сущого і сутностей, котра суголосна принципу єдності мікрокосму і макрокосму в грецькій (і західноєвропейській) світоглядно-культурній традиції.
Залежно від того конкретно-предметного аспекту, що досліджується, така єдність теоретико-понятійно виражається по-різному. Так, у суспільствознавстві вона набуває форми єдності людино- і етноцентризму, де належність до конкретного народу і його Батьківщини (етноцентризм) множиться та індивідуалізується життєвими світами людей, що утворюють даний народ. Тому в сучасному українознавстві цілком слушно проводиться думка про те, що лише в єдності мікро- і макрокосму, антропо- і етноцентризму ми розуміємо Україну як феномен, тобто як ідею, до змісту якої треба ставитися не стільки як "до суми фізично-духовних явищ, скільки як до цілісності, кожна частина якої має рівновартісне значення. Бо тільки так зможемо осягнути себе в Україні і Україну в собі, уроки тисячоліть, усвідомлення яких може відкрити шлях до омріюваного майбутнього" [7, 32].
Визнання того, що засадничу значущість у зв'язках українознавства із науками має принцип єдності сущого і сутностей (мікрокосму і макрокосму), представлений єдністю людино- і етноцентризму, а зміст цього принципу утворюється зв'язком національне індивідуалізованих осіб із своїми націями, означає також, що українознавство не вибудовує свої зв'язки із функціонуючими в Україні науками на ґрунті реалістичного принципу єдності буття і мислення, рішення і результату. Ці зв'язки в українознавстві вибудовуються на визнанні відмінності буття і мислення, розбіжності рішення і результату.
Така розбіжність проявляється в тому, що українознавство виражає Україну як індивідуальне суще, тобто як єдиний об'єкт, знання сутностей (частин) якого утворює систему або цілий мікрокосм знань. Окремі ж науки (знання про притаманні Україні стихії, природу, суспільство) мають, таким чином, справу із цими частинами як із конкретними сутностями. Разом же з українознавством вони виражають зміст ідеї "Україна" (тобто "національної ідеї"), або макрокосм знання України як єдиного сущого. Тому нетотожність, змістовна відмінність українознавства та інших функціонуючих предметне спеціалізованих наук, є саме така, яка властива зв'язку відмінних між собою мікрокосму і макрокосму знань про суще і сутності, з яких воно складається.
Необхідно спеціально наголосити на тому, що викладені вище міркування про специфіку основного принципу зв'язку українознавства та функціонуючих в Україні наук не є довільними. Вони спираються на тривалу тенденцію етноцентрично-філософського осягання буття "в Україні" та буття України "серед інших". Зокрема, вже в "Изборнику Святослава 1073 р." укладач цього збірника Іоан звертає увагу на те, що існує, насамперед, суще (складне), утворене із сутностей (частин), через що знання про події потрібно будувати з урахуванням вимог принципу співвідношення сущого і сутностей. Це означає, що вивченню підлягають, перш за все, стале й непорушне та перемінне й плинне. Тобто треба вивчати спосіб буття єдиного (України) і численні властивості існування складових частин його як сущого.
Пізніше, тобто починаючи з XVI - XVII ст, українське буття також тлумачиться в контексті єдності принципу сущого і сутностей, взаємодії мікросвітів та макросвіту. Зокрема, вважається (Л.Баранович, І.Галятовський та ін.), що в єдиному світі "духовної України" безладно виникають і зникають, народжуються і помирають "світики", тобто окремі люди із своїми уявленнями та знаннями про обставини й умови життя вмежах цілого - української спільноти. Причому макрокосм українського буття інтерпретується значною мірою як метафоричне "море", сутності якого (світи окремих людей) постійно перемішуються, хвилюються, взаємодіють між собою різними способами аж до взаємного знищення.
Тому українознавча оповідь про Україну "в цілому" постає з XVII ст. як погляд на неї з позиції "людини-світика", що не вичерпує "великий світ", складений із сукупності суперечливих та взаємно доповнюючи знань багатьох людей. Проводилася при цьому високопатріотична й героїко-моральна думка, згідно з якою оволодівати знаннями про "весь світ" та вміти їх красномовно викладати українську молодь закликає сама "батьківщина, що так часто зазнавала спустошень" [11, 103].
Зрештою, під кінець XIX і в перші десятиліття XX ст. в українознавстві були сформовані сучасні тлумачення взаємовідношень сущого і сутностей, мікрокосму й макрокосму, цілісного знання про українське буття та знань про окремі його фізичні, географічні, соціокультурні, політичні, антропологічні та інші складові частини. Таким тлумаченням стало вчення про поступ, основи якого створили М.Драгоманов, І.Франко, С.Подолинський та інші українські мислителі вказаного періоду. В наш час це вчення певною мірою модернізувалося й набуло форми вчення про концентричність перемін.
Принципове значення вчень про поступ і концентризм полягає в тому, що завдяки їм українознавство набуло теоретико-методологічної завершеності в системі наук. Адже воно виробило оригінальну концепцію перетворень у природі й суспільстві, а наявність такої концепції підкреслює також суть загального сприйняття світу в межах українознавства. Витоки ж цього вчення, знову-таки, пов'язані із інтерпретацією взаємовідношення сущого і сутностей як поступу, що зустрічається ще у творах часів Київської Русі: зокрема питання "пошестя" людей і сутностей аналізувалися вже в "Изборнику Святослава 1073 года", а питання "поступування" серед стихій та людських світів належали до провідних тем українознавчо-філософської думки XVI - XVII ст. Далі, у творчості Г.Сковороди, "світ світів" зображується диференційованим на окремі світи народів та осіб, котрі формуються і функціонують навколо свого "серця". Український світ, як і інші національні світи, вчив Г.Сковорода, також має власне "серце", або центр. Кожен "малий світ" при цьому є "колом", яке зчеплене з іншими "колами", через що "світ світів" мислиться Г.Сковородою як сув'язь "сердець" разом із своїми "колами".
М.Драгоманов аналізує суспільне буття у контексті відношень "Україна і центри" (центри цивілізацій і держав), в яких кожен "центр" впливає на інші "центри". Спираючись на такі погляди, І.Франко вважав, що буття народів, як і окремих соціальних груп, являє собою "поступ", тобто
Loading...

 
 

Цікаве