WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українознавство у структурі наук в Україні - Реферат

Українознавство у структурі наук в Україні - Реферат

оригінальності буття українців - викликали й викликають інтерес до української науки серед зарубіжної вченої громадськості. Зокрема, сучасні українознавці відмічають, що за кордоном найчастіше цікавляться дослідженнями в галузі ракетно-космічній, керованих ядерних процесів, літакобудування, зварювальної техніки тощо [3, 117 - 119]. Про інші, особливо гуманітарно-суспільствознавчі, дослідження, що проводяться в Україні, за рубежем знають мало, на що є відповідні пояснення, котрі виходять за межі мети даної статті.
Отже, українознавство як наука про спосіб та образ життя українського народу, дійсно функціонує як національне орієнтована науково-філософська система в системі наук в Україні. Розкриваючи зміст буття, в тому числі й науково-пізнавальну діяльність українського народу в межах власної Батьківщини, українознавство надає змістові наук національної специфіки, що проявляється у присутності в ньому такого тлумачення предметного поля наукових досліджень, яке утворюється розмаїттям структури змісту України як об'єкта вивчення і зумовленої цим розмаїттям сукупності напрямків і галузей наукових досліджень. Образно кажучи, як природничонаукові, так і соціальні й гуманітарні знання в Україні змістовно прив'язані до речей і процесів, які в ній існують і вивчаються.
3. Принципи взаємодії українознавства і спеціальних наук.
Теоретико-методологічне дослідження, що розкриває і встановлює місце українознавства у структурі національної системи наукової діяльності, включає в себе і з'ясування логікопізнавальних начал (принципів) його зв'язку із спеціалізовано-конкретними науками. Безумовно, в даній статті можна окреслити тільки вихідні, базові начала, тому що докладніше висвітлення цього питання потребує більшого, ніж це можна зробити в межах статті. Але відразу слід зауважити, що дослідження принципів взаємозв'язку українознавства із функціонуючими в Україні науками навряд чи доцільно спирати на апробовану в західноєвропейській культурі доби Ренесансу формально-змістовну структуру тези, що твердить: науки - це ніби "рідні діти" філософії, бо вони логічно утворюються буцімто завдяки поділу філософії, котра вважалася "матір'ю наук" або "наукою наук", на окремі науки.
Логіко-структурно цей погляд на утворення науки загалом несе відбиток платоністичних уявлень про світовий Логос-Пневму (Ідею-Душу світу) та аристотелівських уявлень про існування "загальної мудрості", представленої філософією, і "часткової мудрості", представленої науковими знаннями про окремі сутності. Платонізм, зокрема, вважав, що Душа світу неспинно творить і відділяє від себе окремі специфічні Логії-Ідеї, що опредметнюються і безпосередньо, тобто без втручання людей, і опосередковано - завдяки втручанням людей. Будучи прообразами (архетипами) речей, подій і відношень між ними, Логії-Ідеї виражаються також символами і мовленням. Проте в обох трактуваннях - платоністичному й аристотелістичному - визначальним є припущення містико-дедуктивної еманації знань з якогось надлюдського "резервуару знань".
Саме в межах такої теоретико-методологічної структури в добу європейського Ренесансу було витлумачене й становлення наук. Тобто вважалося, що всесвітня мудрість властива Богу й універсально представлена "християнською філософією", тобто богослов'ям. Воно, як давно відомо, являє собою суміш міфічно-поетичних та філософських уявлень. Окремі ж люди, яким "благодать Божа" дається тільки в частках талантів, однобічно долучаються до універсальної мудрості. Саме це долучення здійснюється у нібито наперед визначених Богом формах знань, котрі утворюють окремі науки, які, з погляду теології, наче наближають людей до мудрості Бога.
Ренесансне тлумачення філософії як "науки наук", від якої відщеплюються "приземлені" науки, таким чином, цілком узгоджувалося із пануючим у середньовічній Європі розумінням філософії як універсального знання, включеного до богослов'я з метою аргументації домінуючого суспільного становища церкви. Вказані вище трактування утворення наук намагалися знайти місце і в новій соціокультурній ситуації, прагнули аргументованого пояснення ґенези наук.
Справжнє становлення європейської науки відбулося, по суті, в першій половині XVII ст., тобто після Ренесансу, з початком культури Модерну. Облишивши священикам простір для "філософствування" в межах богослов'я (або "вченого незнання", як нарік богослов'я в період "другої схоластики" кардинал М.Кузанський) і акцентуючи увагу на діяльно-практичній природі людини, Ф.Бекон обґрунтував визначальну роль експериментальних доказів у дослідницькій роботі. Експеримент, а не відповідність богословській доктрині, з 1-половини XVII ст. став розглядатися в Європі як основоположний і універсальний науковий метод, що забезпечує істинність предметного пізнання світу. З того часу утверджується глибоке переконання, що тільки завдяки експериментальному дослідженню людське знання набуває сили, а людина стає господарем і розумним працівником у майстерні "Природа".
Отже, завдяки усвідомленому використаннюексперименту як методу досліджень, європейці збагнули, що науки постають не завдяки містико-ірраціональним еманаціям від Логосу-Бога і, не завдяки логічному відокремленню від філософії як "матері наук". Науки утворюються внаслідок предметно-експериментального осягання світу й привласнення (фіксації, збереження, використання тощо) знання, створеного під час такого осягання.
У зв'язку із цим варто нагадати, що на Сході, зокрема в Китаї та Індії, становлення науки також не вважалося продуктом еманації чи відчуження знань від світового "резервуару знань". На Сході досліджувалася "воля Неба" (природні й суспільні процеси) чи способи існування людини на "шляхах свободи" (вивчення властивостей людини, основ гуманності й вироблення методик її реалізації в життєдії людей), а перше й друге вважалися найважливішими в людському бутті. Звичайно, відмінності в поглядах на науку й філософію не заважали філософським взаємовпливам та запозиченням предметних (наукових) знань між Сходом і Заходом, але це не заперечує і відмінності у трактуваннях обставин і умов появи наук на Сході й Заході.
Як зазначалося, в Європі поширилася теоцентрична версія існування первинної й універсальної "науки наук", котра потім розділилася на окремі науки. Дослідження ж предметного розмаїття світу на Сході (на відміну від європейських уявлень про еманацію "логій") спиралося на потреби знати залежність між буттям людей та устроєм і властивостями природи. Згодом, через визнання в добу Модерну експерименту основоположним способом творення знань, дослідники Європи повільно звільняються від теоцентризму, починають розуміти науку як досвідне обґрунтовану систему вироблених людьми знань.
Побіжно окреслені відмінності трактування утворення наук у культурі Сходу й Заходу мають істотну значущість для розуміння принципів взаємодії українознавства з існуючими в Україні науками. Адже знання про Україну створювалося віками, репрезентуючи предметну й соціокультурну тотожність змісту українського буття, в той час як науки утворювалися в Україні, так би мовити, в екзистенціальних "межових ситуаціях", тобто у формах поєднання знань, створених частково в Україні, а частково - за її межами.
Українознавство, у зв'язку із викладеним вище, не може вважатися якимсь "загальним знанням", із котрого потім утворюються "одиничні" (спеціальні) науки. Українознавство у певному, а
Loading...

 
 

Цікаве