WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українознавство у структурі наук в Україні - Реферат

Українознавство у структурі наук в Україні - Реферат

вченого. Така наука одночасно дає знання й про те, як діяти та "просто жити" у своїй країні. До цих наук, власне, і належить українознавство, що досліджує Україну як Батьківщину українського народу і навчає раціональним засадам і цінностям, на яких ґрунтується його життєдіяльність. Це означає, що українознавство є не просто наука серед наук, а своєрідний синтезатор та інтерпретатор тих наук, які функціонують в Україні [7, 33].
Річ у тім, що розглянуті в регіонально-культуротворчому сенсі стихії (неживе), природа (живе) і суспільство (національне) - це фундаментальні складові змісту Батьківщини українського народу, що одночасно постають об'єктами наукових досліджень. Безумовно, нині українці проводять дослідження навіть в Антарктиді, бо для цього створені відповідні засоби й умови, яких, наприклад, століття тому не було. Проте предмет досліджень в Україні - це все наявне в ній як у Батьківщині українського народу, отже, все те, що становить "спадок віків" або національну спадщину. Тобто українські вчені досліджують, перш за все, землю, воду, повітря (гази), енергетичні ресурси, рослинний і тваринний світ, а також суспільство своєї Батьківщини. Оскільки ж українознавці вивчають те, що є (множинну визначеність речей і подій) і як є (якість або способи існування речей і подій) в Україні, остільки вони творять і науку, що у структурі вітчизняної науки свідомо виконує евристично-синтетичну функцію.
Спроможність українознавства бути інтелектуальним синтезатором системи наук в Україні зумовлюється тим, що до свого змісту воно включає національну, тобто українську, філософію. Будучи теорією мудрості, ця філософія спирається на "мудрість віків" буття українського народу, утворюючи логіко-методологічні й світоглядні засади інтерпретації, систематизації та використання наук і мистецтв, здобутків усієї української культури загалом. Більше того, окремі науковці вважають: "Українознавство, у набільш широкому розумінні цього поняття, це - дійсно філософія, методологія суспільного розвитку, державотворення, системи освіти, виховання українського народу" [2, 39].
Поділяючи такий погляд, ми вважаємо, що українознавство філософське-методологічно забезпечує розкриття, дослідження і розуміння функціонування наук у системі самобутності українського народу. Все це проявляється саме в українознавчо-філософському аналізі ставлення до національної науки, котра, як сукупність і система наук адекватно виражає і витлумачує сутність (образ, картину) функціонування українського світу та властивого йому суспільства.
Оскільки ж український світ, як світ Батьківщини українців, є тільки сегментом глобальності, що виражає сув'язь кордонів перебування народів світу і тим самим інші національні світи, остільки кордони України єднають українську спільноту з усім світом, а функціонуюча в ній наука слугує для українських вчених як інформацією про свою Батьківщину, так і ключем зв'язків із світовою наукою. Адже всі предмети досліджень в Україні - стихії, природа й суспільство - продовжуються і набувають регіональної специфіки в різних країнах планети. Тому, системно-цілісно виражаючи українські культурно-наукові та світоглядно-філософські особливості, українознавство слугує теоретико-евристичним містком, котрий усвідомлено пов'язує українську науку із світовою наукою.
Системно-синтезуюча функція українознавства щодо існуючих в Україні наук особливо важлива в сучасній соціокультурній національній і глобальній ситуаціях. Справа в тім, що нині наявна криза системного тлумачення реальності. Причому ця криза зумовлена втратою надійного пізнавального потенціалу філософських вчень, побудованих на ґрунті спрощених теоцентричних уявлень про перетворення, якими є вчення про розвиток і прогрес. Як повчав Аврелій Августин у V ст., "прогрес" - це порядок "розмежування і відділення одне від одного як по часу, так і по місцю" різних суспільств таким чином, що "з кінцем першого співпадає початок другого" [1, 903]. Тому нині, коли філософія звернула увагу на нелінійність, безладність, синергізм не тільки в суспільстві, але й у науці, все постало складним, складеним, хаотичним. Увірвалися в науку випадок, складність, індетермінізм, котрі до останніх десятиліть відкидалися як щось аномальне, бо і тепер всюди вишукується сумнівна "регуляторність".
Прикро говорити, але і тепер в Україні наголос часто-густо ставиться на системах минулих століть, які втратили свою актуальність. Нині, як і у XVIII чи ХІХ ст., високопоставлені можновладці вишукують "причинно-наслідковий зв'язок у розвитку" там, де немає і ніколи не було розвитку. Намагаються знайти якийсь "механізм" (впровадження іноді найдикіших "політичне доцільних" дурисвітських вигадок і т.п.), прирівнюють суспільство до тварини чи бактерії, бо вважають і його, і планетарний світ "живим організмом". Звичайно, теологічно-лінійне й міфічно-поетичне тлумачення реальності системами минулих століть, від яких відмовилася сучасна наука, вимагають збереження кризи в науці. Адже довготривалість такої кризи гарантує стабільний попит на "гороскопну" архаїку вкупі з різними "покровами" з боку "вченого незнання", в той час як українознавство намагається визначити соціокультурні умови й наукові способи її подолання.
Одним із них, на нашу думку, принаймні в Україні, має бути забезпечення взаємодії наук на ґрунті спільної українознавчо-філософської інтерпретації, якщо під наукою розуміти сукупністьспеціалізованих досліджень, багато з яких взагалі виявляються предметне й методично несумісними. Адже розум, пізнавально-дослідницький процес залежить не від стану мозкових нейронів людей, а від їх організації у мережі національного і глобального буття. Суттєвим аспектом методології забезпечення такої організації науки якраз і є українознавство як вчення про українство, що має своїх учених-дослідників, у тому числі й таких, які зробили значний внесок у міжнародну науку.
Важливим чинником зв'язків наукової громадськості України із зарубіжжям є, знов-таки, наявність власної Батьківщини, сталість її території і соціо культур них традицій. Саме сталість території мешкання української спільноти (що довів іще в XIX ст. П.Куліш) започатковує своєрідну національну "протонауку", котру протягом століть вивчали люди. Такою була початкова "батьківська наука" і "материнська наука", які обов'язково засвоювалися молоддю. Це була та "природна наука", що змалку навертала людину до дослідження Батьківщини і як культури власного народу, і як природного довкілля, і як освоєного та привласненого ландшафту.
Знання про природну ("дику") предметність, способи її освоєння, де наукове дослідження постає провідною ланкою, та про міжлюдські відносини в межах національної території давало можливість українцям підноситися до поглядів на світ та знання про нього з точки зору своєї Батьківщини. Національне орієнтована наука в цьому смислі ставала чинником, необхідним для вільного самоствердження українського народу як у своїй країні, так і за її межами, а подальше зміцнення свободи в Україні вимагало розширення й поглиблення науково обґрунтованих знань.
Зв'язки між знаннями і свободою в межах життєдіяльності людей на території Вітчизни надавали стійкості відтворенню пізнавальних інтересів, що проявлялося в інституціоналізації різних напрямків науково-дослідної діяльності. Результати цієї діяльності - завдяки предметно-територіальній та соціокультурній
Loading...

 
 

Цікаве