WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Українознавство у структурі наук в Україні - Реферат

Українознавство у структурі наук в Україні - Реферат

самовідтворення українського народу, слід ураховувати, що українознавство в пізнавально-методологічному аспекті належить до визначальних чинників змісту освіти в Україні, функціонуючи в ній "синтезуючим ферментом, її філософією і методологією" [7, 25].
Таким чином, стимулюючи конституювання українознавства як науки, сучасні соціокультурні обставини мають два основні пізнавально-наукові виміри - національний та глобальний. Причому національна інституціоналізація українознавства припадає на політико-соціальну, економічну і морально-художню реалізацію в Україні з кінця 80-х рр. XX ст. розроблених у США та інших державах Заходу опорних принципів глобального (тотального) лібералізму. Спочатку це проявилося в ситуації "горбачовськой перестройки", коли лібералізм істотно потіснив і частково зруйнував, глобалістичні тенденції комунізму, посприяв реанімації та модернізації багатьох релігійно-архаїчних міфологем, запропонував постколоніальній та посткомуністичній суверенній Українській державі долучитися до створюваного ним нового світового порядку. Одночасно це виявило інноваційну слабкість України, чому "заважає дуже слабка гуманістична спрямованість економічних і політичних реформ, витиснення науки на узбіччя життя, нестримна ресакралізація суспільства, що суперечить тенденціям цивілізованого розвитку" [10].
Соціокультурними умовами глобального ліберального порядку стали:
1) новий міждержавний правочин (розширення участі України у міждержавних об'єднаннях), який посилював монополію ліберальної(демократичної) держави на насильство в суспільстві;
2) ринок (фінансово-торгова система), який утворив економічну основу державного насильства нового типу (державне регулювання конкуренції як соціальної форми особистої та групової свободи);
3) політична (постколоніальна й посткомуністична) легітимна й нелегітимна фізична репресія (приватизація, регулярна фальсифікація виборів влади, убивства подібні до вбивства Г.Гонгадзе, І.Александрова і т.д.);
4) символіко-ідеологічна репресія з метою гармонізувати функціонування соціальної структури на основі нових (ліберально-ринкових) правил справедливості. Спочатку такі правила були оголошені відсутніми в Україні, з другої половини 90-х рр. XX ст. стали вважатися порушеними "кучмізмом", а з початком 2004 року - ще й умисно невиконаними попередньою "злочинною" владою.
Загалом же суть опорних принципів тотального лібералізму зводиться до занадто суперечливої тези про необхідність мати "більше ринку і менше держави" у національне визначених суспільствах. Дана теза іноді переформульовується політиками, котрі гадають: "Головне завдання - істотно зменшити залежність регіонів від державного бюджету" [8]. Висловлена цією тезою соціокультурна тенденція проявилася в Україні, передусім, у формах вимог міжнародних фінансових структур забезпечити пріоритет дерегламентації державного управління суспільством. Натомість акцентувалася необхідність загального домінування приватно-державної фінансово-банківської системи при одночасному анархічному декларуванні захисту прав і свобод кожної людини від втручання організованої - державної ("демократичні вибори", "приватизація", "майдан" і т.п.) і недержавної (мафіозно-кримінальної, корумпованої та ін.) - влади.
Специфічно реалізовуючись у різних країнах світу, глобальна соціокультурна тенденція лібералізму постала в Україні також у формах вимог привілеїв і свобод для регіональних еліт, "мережних" підприємств ("закритих економічних зон", акціонерних товариств із міжнародним промисловим капіталом і т.д.), окремих спільнот і "категорій" осіб (професійних, вікових, територіальних, функціональних та ін.). Навіть уряд під керівництвом Ю.Тимошенко як одна з кількох владних груп у державі почав після "помаранчевого майдану" вимагати від конституційно-засадничої влади (Президент, Верховна Рада, Суд) особливих прав і свобод для реалізації своїх утопічних марень типу "всіх зробити заможними", "правильно переділити власність", "вийти назустріч людям" і т.д.
Загалом же основна соціокультурна тенденція глобального лібералізму постає в Україні, перш за все як апологія нового майнового капіталізму. Вона закріплює в державі владу тимчасових "нових команд" акціонерів-власників укупі з найвпливовішими в державі бюрократами. Будучи "власниками" державних законів, бюрократи опікуються переділом існуючого в суспільстві майна та політичним забезпеченням панування чистогану над промисловим капіталом, тобто слугують владі фінансово-торгового капіталу, забезпечуючи його "законну" зверхність над виробництвом майнового капіталу.
Разом із тим виникла в Україні з 90-х рр. XX ст. соціокультурна ситуація постколоніалізму й посткомунізму, в якій глобальний лібералізм, як і його попередник глобальний комунізм, проігнорував національно-культурний український дискурс, актуалізувала потребу визначення суті цього дискурсу на ґрунті вітчизняних науково-філософських досліджень. Дана потреба посилювалася тим, що тотальний лібералізм ставить наголос не на бутті українського народу серед народів світу, а на космополітичній моралізаторсько-благодійницькій організації допомоги інтелектуальним пролетарям, люмпенізованим і особливо нужденним людям. Підміна державної соціальної політики, заснованої на дослідженнях потреб українського народу, благодійництвом (меценатство, "спонсорство", закордонне фінансування "демократії", державний патерналізм тощо) створила в Україні чисельну групу бідних, поглибила прірву нерівності як у соціальних стосунках, так і в доступі до здобутків культури, спрямувала увагу не стільки на "боротьбу з бідністю", скільки на напрямки, де безпосередньо й швидко "роблять гроші" імітатори благодійництва.
Тому замість пошуків і впровадження у систему національно-культурного відтворення власних засад, наприклад, замість науково-технологічної компенсації втрат, що несе суспільство від сучасної демографічної "ями", вища влада в Україні з 90-х років минулого століття формувала "тимчасові партійні команди" (про таке ганебне "революційне явище" писав іще М.Драгоманов у другій половині XIX ст.). Повторюючи космополітичні міфологеми тотального лібералізму, ці "команди" не володіли і не володіють ні методологією української філософії життя, ні науковими методами й знаннями. Через це у посткомуністичній соціокультурній обстановці українського суспільства посилювався соціально-економічний дисбаланс, який ліберальна влада сама не могла пояснити. Свідченням цього є часта зміна урядів, що відбувалася без переконливих аргументів, крім одного: "не справилися із поставленими Президентом завданнями".
Саме в ційнепростій соціокультурній ситуації українознавство (спільнота українознавців, а не "україністів") конституюється як наука про українське суспільство. Вона від самого початку (див. праці І.Бичка, І.Дзюби, М.Жулинського, П.Кононенка, Є.Крисаченка, А.Погрібного, Ю.Шилова тощо) набуває статусу науки про українство та його світовий терен. Отже, в соціокультурному аспекті українознавство інституційно від самого початку формувалося як наука, покликана висловити світоглядно-філософські, політичні, освітні, моральні, природознавчі, художні, загалом всі життєтворчі засади й цінності українства. Адже тільки при наявності такої науки українське суспільство й українська держава набувають можливості спиратися на власну самосвідомість (на "національний інтерес") у системі сучасних глобальних
Loading...

 
 

Цікаве