WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Трубіж тривоги нашої (Борис Олійник) - Реферат

Трубіж тривоги нашої (Борис Олійник) - Реферат

знамена,
Свій лад і чин в державі й при столі.
Ми всяк своєї долі ковалі:
Вам до душі вертка синиця в жмені,
А нам до серця - в небі журавлі.
Такі ми є. А ви такі, як є.
***
Людей, звичайно, більше, ніж народу.
Коли виспівуєш на цілий сход
Любов до людства... з сотого заходу,
- Згадай, нарешті, і про свій народ
Хоча б за те, що має він в цю мить
Виконувати каторжну роботу:
За тебе перед людством червоніть.
НЕ ПОВЕРНУСЬ.
В небі купається голуб-вертун.
Серце жура проколола:
Я вже ніколи туди не вернусь,
Не повернуся ніколи
В край, де ще батькові зичать сто літ,
Світ ще не вмився кров'ю,
Рід мій увесь ще живий при столі,
Мати іще при здоров'ю.
Ще не ділили кинджалом тупим
Нас то на лівих, то правих.
Я вже повік не вернуся туди -
Це вже остання правда.
...Господи, я ж не молю: поверни!
Не повернуть, що збулося.
Вам таки легше живеться, сини,
Нам таки важче жилося.
Але пройшовши крізь горно пожеж,
Звідавши рай на засові,-
Навіть життям офіруючи, все ж
Не загубили ми совість.
Згоден, що ми, многогрішні,
Справді од вас бідніші.
То вже простіть, що за власні труди
Ми не надбали вам скрині,
Що як прийшли, так і підем туди...
Але зате ми синам назавжди
Передамо нетлінне;
Нашу любов - як єдиний хосен,
Нашу вам раду і сповідь,
Що продається на світі не все,
І не купується совість.
ОСВІДЧЕННЯ
Я тут родився восени:
Морозом бралася стерня,
- І падолист у теплі сни
Мене вгорнув, немов зерня.
А навесні пішов у ріст,
Прийнявши мамину купіль,
І перший крок у дивен світ
На полі отчому ступив.
І з того дня вже сто земель
Переходив, переверстав,
Та щовесни, як журавель,
У рідні креси повертав,
І, надивившись різних див,
Клянуся на мечі пера -
Дивнішого не сподобив
Від України і Дніпра.
Тут мій поріг. І перший гріх.
І всеочищення вогонь.
Тут стиглу зірку, як горіх,
Вона взяла з моїх долонь.
Тут джерела мої святі.
І навіть ворон, що оглух
На ветхім дідовім хресті,
Мене віта, як добрий дух.
Тут кожна віть мені жива.
Тут всі - свої. І всі - мої.
І мати квіти полива...
Хоч вже давно нема її.
Тут долю кожного війна
Переорала до глибин.
І кожна зірка жерстяна
Мені сіяє, мов рубін.
...Я тут родивсь. І просто жив.
І горе знав. І щастя пив.
І в сизу паморозь ожин
За перший полудень ступив.
І так же просто, слід у слід,
За предком звіривши ходу,
Як мій безсмертний, чесний рід,
Свої натруджені складу.
Скажу лиш: де б ти не ходив,
Та - хай засвідчує перо!-
Що не знайти дивніше з див,
Як Україна і Дніпро.
ПІСНЯ ПРО МАТІР
Посіяла людям
літа свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -
і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! -
сполохано кинулись діти.
- Куди ви, бабусю? -
онуки біжать до воріт.
- Та я недалечке...
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти.
А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,
у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу,
- Лишайтесь, матусю,
Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
красива і сива, як доля,
Махнула рукою -
злетіли увись рушники.
"Лишайтесь щасливі", -
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.
СПОМИН
- А ти пам'ятаєш... а ти
пам'ятаєш мене
…ще не сивого?
А я ще тебе пам'ятаю,
як ластівку з маю.-
Від подиву очі її
стали синіми - синіми:
- Я все пам'ятаю, мій голубе...
все пам'ятаю...
І глянула так -
аж хитнуло від гострого болю.
- Я знаю - стемнів, - що завдав
тобі горя немало.
Що, може б, ти... з іншим
знайшла собі кращої долі...
Прости. Не хотів.
А виходило якось невдало. -
Погладила чуб його сивий,
мов трави схололі.
Всміхнулась так,
що вернулася ластівка з маю.
- Якої ж мені ще бажати,
мій голубе, долі,
Коли я твій перший цілунок
і в снах...
пам'ятаю?
***
Усе поспішає: експреси, ракети й смереки,-
І тільки хатини припнуті к землі навіки.
Далеко-далеко (те знають хіба що лелеки)
Розкидала доля кептарики і сіряки.
Неонові ночі обох діловитих Америк, Сіднея
Й Торонто рекламне чужий колорит...
Гуцули і лемки в гучних сорочках із паперу
Спішать не по-наськи в безжально машинний ритм.
А дні шаленіють в реторті двадцятого віку,
І щось забувається, щось засина й відмира...
Та якось негадане дух діловий чоловіка
Прониже, проклюне жахка журавлина жура.
І в ночі такі від Чікаго до Щеціна й Глині,
Від пряшівських стріх за Сіднея задимлений прут
Під модним нейлоном застогне лляна Україна
Всіма журавлями, що висповідались Дніпру.
А дні облітають, а ночі згоряють на ранки,
І падають зорі на дно Амазонки й Дніпра.
І щось відмирає, і час заколисує рани,
і все ж таки щось не вмира!
1967
ХТО ЙОГО ЗНА.
Хто ж там Іде? Не впізнати: далеко.
Схоже, подав нам закличний знак.
Може, то вибравсь паломник у Мекку?
Може, заблука з варяги у греки?
Хто його зна?
Хто його зна, мій покірний народе,
Де наша днесь пролягла борозна?
Чи тільки ще сурмимо до походу,
Чи вже вертаємось, биті, в негоду?
Хто його зна?
Хто його зна, українська дорого,
Де тебе носить юдольнавісна:
Чи біля капищ поганського бога,
Чи у Європі долаєш пороги,
- Хто його зна?
Хто його зна, то по древу, по нашім
Стелиться хміль чи повзе дереза?
Чи тільки ще наливаєм у чаші,
Чи пропили і воли вже, і пашу,
- Хто його зна?
Хто його зна, товариство добірне,
Чом це у пеклі вкраїнський казан
Без охорони кипить собі мирно?
І ані жоден із нього не вирне,
- Хто його зна?
Хто його зна, українська еліто,
Чом, коли іншим щедрує весна,-
Нам то посухи викошують жито,
То перестужі гарцюють по квіту,
- Хто його зна?
Хто його зна, патріоти завзяті,
З ким ви засиділись так допізна,
Що й не втямки, чи ми ґазди у хаті,
Чи в козачках у новітньої знаті,
- Хто його зна?
Хто ж там пішов?
Вже й не видно здалека.
Все порожнеча німа поглина.
В кого ж спитать: чи іти нам у Мекку,
Чи повертати з варяги у греки?
Хто його зна?
Хто його зна, що нас водить по колу:
Доля, недоля, туман чи мана?
Де б нам добути свого Марко Поло
- Хай би відкрив, на якому жми полі?..
Хто його зна?
- Чорт його зна! - лиш руками розводим.
Глухо докруг. Не озветься й луна.
...Раптом зі споду, з пекельного дна
Регіт залізний потряс небозводи:
- А він таки зна!
Loading...

 
 

Цікаве