WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Трубіж тривоги нашої (Борис Олійник) - Реферат

Трубіж тривоги нашої (Борис Олійник) - Реферат

Кагановичевих інвектив супроти Рильського й Сосюри. Словом, робилося все, аби переконати загал: більшого партократа, ніж Борис Олійник, у вітчизняному письменстві не було.
І нікому не спало на гадку поставити одне просте запитання: якщо поет повсякчас справді був конформістом, то де ж його обов'язкові вірші, поеми, публіцистичні виступи проти "українських буржуазних націоналістів", проти цього кривавого поріддя убивць, агентів Абверу і ЦРУ, які тільки й думали, як би за гроші із-за океану вилити чергову порцію бруду на щасливу радянську дійсність.
Поети і прозаїки N1, N2, N3, які, розштовхуючи ліктями інших, дерлися на рухівські трибуни, мали їх у власному доробку досхочу. Тим більше, що за подібні писання платилося щедрою рукою: посадами, дефіцитом, відрядженнями до ненависних капіталістичних країн, звідки можна було привезти пристойний відеомагнітофон і нейлонові кофточки для дружини й тещі. Хоч як це дивно, у комуніста без лапок Олійника таких речей не було. Якщо ж придивитися пильніше, то з'ясується і багато інших цікавих подробиць, які не вкладаються у схеми нової кон'юнктури. Наприклад, те, що він чи не єдиний з членів Президії НСПУ, незважаючи на істеричні вимоги "досвідчених товаришів", проголосував проти виключення Івана Дзюби зі Спілки. І полетів за це з посади. Ряд-перелік зовсім нетипових для "офіціозного" письменника дивовиж можна продовжити. Працюючи заввідділом культури "Молоді України", а згодом - редактором журналу "Зміна", він раз-по-раз давав приводи для нагінок на власну адресу. Так що скликаним, на вимогу з "великої хати" (на тоді так неофіційно називали відомий будинок ЦК КПУ), бюро або секретаріату було про що поговорити.
З Олійникового благословення побачила світ перша підцензурна публікація його університетського товариша Василя Симоненка - вірш "Дід умер". Попри партійні догани, він публікує Антоненка-Давидовича і Вінграновського, категорично відмовляється підписувати колективний донос "Евернест підлості", який дав сигнал для початку гонінь на шістдесятників, найперше ж - на Івана Світличного. Коли, після всіх звільнень, Юрій Мушкетик узяв Олійника до себе заступником редактора журналу "Дніпро", то терпіння партійних ортодоксів вистачило рівно на півроку. За публікацію своєї поеми "Дорога" та повісті Романа Іваничука "Спрага", у головному персонажі якої упізнав себе найчільніший ідеологічний погромник Маланчук, Олійника зі скандалом виганяють з редакції.
У глухі застійні роки він усіма силами "пробиває" до друку Симоненка і Тютюнника, бореться з будівництвом чергової екологічної бомби - промвузла на березі Дніпра навпроти могили Шевченка (і таки зупиняє його), докладає всіх зусиль, аби припинити спорудження мосту через Хортицю та нової АЕС у Криму. Одначе, найбільшим актом його громадянської відваги був виступ на XIX конференції КПРС у 1988 р. Там Олійник уперше за весь період існування СРСР відкрито порушив питання про штучний характер голодомору 1933 р., вимагаючи поіменно назвати його організаторів і виконавців, а в Україні, нагадаю, ще правив усевладний Щербицький, і КДБ ще відслідковувало ситуацію "по повній програмі", так що поет із чистою совістю зможе відповісти на запитання, чим він займався "до октября 17-го". Щоб в інших це виходило так само переконливо - у сучасній Україні було б значно менше проблем.
Що ж до Олійникового комунізму, то він справді не має нічого спільного з тим, за що отримували свої пайки майбутні "коммутанти", які наввипередки позаписувалися згодом у демократи. Взагалі, він, тобто комунізм, - для Олійника явище більш не інтелектуальне, а чуттєве, навіть звичаєво-родинне. Це - відчуття органічності, зв'язку, злютованої прирослості до власного кореня, щось таке, що вгрузає в побут, у масний чорнозем, вторується на вицвілі світлини родичів під іконами у наших сільських хатах. "Я - комуніст. І цим усе сказав. /Я - від коріння. Я - із первовіку", - так починає він свою відому - і за радянських часів хрестоматійну - поезію "Кредо", у якій окреслює витоки власного світогляду, духовні джерела віри багатьох тисяч і тисяч, які так прагнули, аби світ не закінчувався біля віконечка із надписом "Каса". Подиву гідно для середини 70-х (поезію написано 1975 р.), бо там не згадується ні Маркс, ні Ленін, ні інші, внесені у партійні святці персонажі. Натомість, Олійникове кредо утверджує ту правду роду, яку з такою затятістю поборювало і ЦК Щербицького, і пізніше постмодерне політбюро, - з її знаками й символами - людьми, що їхні руки "з праці вузлуваті", з козацьким предком, що "перед можними не скинув шапки", з хлібом, сіллю, батьківською хатою. Безмежно далеким виявляється такий комунізм від шамансько-юродивих заклинань майбутніх батьків демократії на взір: "Дихаю Леніним" або "Партія - очі мої". І водночас - навдивовижу грунтівським, сказати б, україно-центричним, бо відлунює там і Шевченкова ідея про Україну "без холопа і без пана", і народолюбні устремління Драгоманова, Франка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.
Після початку "радикальних ринкових реформ" (так означив процес в одному зі своїх виступів незабутній Леонід Данилович), саме на повищий тип світобачення і світорозуміння - у шатах чи комуністичних, чи націоналістичних - новий-старий істеблішмент спрямував пропагандистський бульдозер. Будь-яка спроба опору, духовного, зрозуміла річ, а не матеріального (на останній підданий шоковій терапії народ не мав сили), закінчувалася тим, що на непокірну територію, як колись у В'єтнамі, відразу скидалася порція напалму. Ошелешена громада раптом дізналася, що критерієм моральності є прибуток, сиріч - грошовий еквівалент, що, як доводив у прямому ефірі по національному радіо один із "стовпів" вітчизняної націонал-демократії, Шевченко і Льоня Голубков мають багато спільного, що повія і кілер - це теж професії. А взагалі чого соромитись? - ось і в товстих наукових книжках пишуть: соціал-дарвінізм - зовсім навіть непогане вчення.
Борис Олійник одним з перших усвідомив: так розпочинається друге у XX столітті, після сталінщини, рукотворне українське інферно. І це якось одразу виокремило його, рішуче підкреслило різницю між ним і тими, хто все життя звик "задрав штаны, бежать за комсомолом". Читачі поета почули ті, як нині модно говорити мессиджі, що їх, окрім Олійника, з шістдесятницької "чолівки" не посилав більше ніхто. Кожна його нова книга, нехай і видана на неякісному папері, з дуже кепською поліграфією, здобувалася на поважний суспільний резонанс. Олійникові поетичні вечори збирали і збирають переповнені зали, а друковану на шпальтах "Сільських вістей" поему-засторогу "Трубить Трубіж" люди провінції ксерокопіювали або навіть переписували від руки. Там, в українській глибинці, провально-німотного кінця 90-х її читали-перечитували, не дивлячись на партії:і рухівці, (справдешні, а не декоративні), "хлопці-радикали", про яких він з такою симпатією пише у своїх віршах, і соціалісти. Бо на всіх була одна біда. Зрештою, для них усіх лишається близьким і зрозумілим його давній "Символ віри": "Вище Білого дому/ моя Білая хата, / бо за правду стоїть. / Бо на правді одвіку стоїть".
Борис Олійник володіє рідкісним даром не розчаровувати у собі.
Борис Олійник
* * *
0 дивна ніч, о дика ніч жаги,
Коли
Loading...

 
 

Цікаве