WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Трубіж тривоги нашої (Борис Олійник) - Реферат

Трубіж тривоги нашої (Борис Олійник) - Реферат


Реферат на тему:
Трубіж тривоги нашої (Борис Олійник)
Цей поет наділений дивовижною здатністю - говорити від імені загалу, спільноти, покоління. В одному рядку, в одній метафорі, одній строфі він може уречевити містку формулу часу, квінтесенцію багатьох і багатьох доль. І йдеться наразі не лише про вірші загострено-політичні (а таких у нього немало, починаючи від кантати "Кредо", що її у 80-х знав кожен школяр, і закінчуючи найновішими поезіями-інвективами), а й про тексти, здавалося б, ліричні, особистісно-інтимні. Воно й направду: коли у глухі роки щербицького безчасся з радіоточок по сільських хатах линуло неповторне Олійникове "Мамо, вечір догоря" у виконанні Ніни Матвієнко - то були знак і символ, як і рядки з його неперевершеного (на жаль, і досі належно не поцінованого) поетичного циклу "Сковорода і світ", створеного, нагадаємо, у 1976 р., коли значно прибутковіше було писати про БАМівців, будьонівців та інших ідеологічно перевірених персонажів:
В оцім спекотнім полудні без руху,
Коли в криницях позіха вода,
Розсунувши плечем малі Чорнухи,
В будуччину ішов Сковорода.
Олійник так само "розсував плечем" свою малу полтавську Зачепилівку. Власне, ціле його покоління - покоління "дітей війни", чиї батьки врятували світ від коричневої чуми, а матері гнули спину на колгоспних полях за "палички" трудоднів, приходило у світ без "паспорту", без запрошення, без ювілейних маршів. Воно розсувало плечима двері у світ, як пізніше скаже Василь Стус, "справіку заборонений, як схизма". І стосується це не лише Олійника. Такими були Василь Симоненко і Григір Тютюнник, і ще тисячі й тисячі молодих інтелігентів, які, у незбагненний спосіб отримавши у сільраді "відпускну", йшли в університети пізнавати той український світ, що тільки відблисками уреальнювався для них у Шевченкових та Франкових рядках. Вони завжди пам'ятали, з якого вони "роду і народу".
Погортаймо лишень старі числа самвидавного Чорноволового "Українського вісника", - там знайдеться добра пожива для роздумів. Ось бодай один приклад: оповідається про обшук і переслідування, що їм піддавали літературознавця і письменника Віктора Іванисенка. Після знайденого самвидаву у нього почалися великі проблеми з "великою хатою". Звичайно ж, дійшло і до виключення із СПУ. Далі - слово самому В.Чорноволу: "На засіданні правління в Іванисенка вимагали каяття і допитувалися, де він узяв самвидавівські видання, які були у нього вилучені. На це Іванисенко висловив здивування, що письменницька організація взялася за допити, які у нас проводять інші органи. Проти виключення В.Іванисенка з СПУ голосували письменники Борис Олійник, Григорій (чи Анатолій?) Коваль і Дмитро Міщенко".
Так уже воно випадало, що коли потрібно було захищати переслідуваних, Олійник завжди був у числі перших. І тоді, коли голосував проти виключення Івана Дзюби, і тоді, коли рятував від цензури новели Григора Тютюнника, і у ближчі до нас часи - в 90-ті, коли грандіозне за своїми масштабами "перефарбовування тіл і душ" прибрало обрисів відверто блазенського карнавалу. У 1997 р., у самий розпал спланованих Кучмою вкупі з пригодованими нацдемократами "радикальних ринкових реформ", він друкує у "Сільських вістях" свою поему "Трубить Трубіж". Сотні і сотні людей по тому переписуватимуть від руки у сільських бібліотеках. Поему-засторогу, що чи не єдина в українській літературі цілого десятиліття змогла на повен голос висловити народний біль і народну оцінку того торжища з кумирнями чорного бога глобалізації, на яке було перетворене всеньку соборну Україну.
Але Трубіж, пам'ятаємо, - то ріка в українській історії особлива. На цій притоці вічного нашого Дніпра Кирило Кожум'яка "переяв славу" у печенігів. І тому особливою силою виповнюються рядки Олійникової поеми:
Нас осміють сучасні плазуни,
Що на іменні "неньки-України"
Взяли бариш.
І, скинувши личини,
Допродують на ринках Сатани
Ошуканий народ, його святині
Новітнім хазяям із чужини.
Нехай іржуть на гульбищах чуми, -
То знак провісний їхньої кончини.
У нас є Меч!
За нами - Україна:
Останніми засміємося ми!
На пошану славного ювілею Бориса Олійника нижче подаємо його найновіші поезії та цей есей нашого постійного автора Олександра Хоменка.
Редакція часопису "Українознавство".
У Бориса Олійника, "парохода и человека", наявні два суттєвих недоліки, які не дають спокою прогресивним письменникам та довкола-літературній братії, яка їх обслуговує. По-перше, він уперто не бажає вчитися ходити строєм, незважаючи на те, які кольори переважають у палітрі газетних передовиць: виполовілі червоні чи декоративні синьо-жовті. По-друге, він залишається знаковою постаттю, яка фокусує на собі суспільну увагу. А з огляду на це - і серйозною фігурою на політичній шахівниці, яка здатна якщо не цілком "поламати" багато кому гру, то вже, безперечно, - серйозно утруднити.
Поєднання таких факторів виглядає не просто підозрілим. Це - пряме зазіхання на священну корову політкоректного плюралізму, з таким завзяттям утверджуваного на обширах від Чопа до хутора Михайлівського. Бо кожна система плекає своє сек'юриті, і "агент Сміт" із мітологізованої тінейджерами "Матриці" є постаттю не менш реальною за колишніх інструкторів обкомів. Останні, треба визнати, були вайлуватими тугодумами: вони заарештовували митця за слово, а по тому влаштовували йому суперефективну промоцію у вигляді судового процесу та творчого відрядження на політзону. Звідти дисидентські вірші долинали на хвилях напівзаглушуваних, проте ретельно "відскановуваних" поспільством "голосів". І жодні парткоми тому завадити не могли. У сучасну пору про таке можна тільки мріяти: демократія постсовкового розливу володіє значно витонченішими механізмами контролю. Проте у випадку, коли вони дають збій, новітні бійці ідеологічного фронту не обмежують себе жодними правилами пристойності. У сучасних політтехнологіях метод "фабрикування біографії" використовується досить часто. Особливо ж - під час виборчих кампаній, коли треба виліпити із якогось запліснявілого чинуші або відвертого бандита образ мудрого керівника, принципового борця з корупцією, захисника знедолених і т.ін. Існує і негативна іпостась цієї стратегії, і Борису Олійнику належить честь бути одним із тих перших, що на них її обкатували.
Ще з початку 90-х зусиллями багатьох "демократичних" видань до Олійника міцно приклеївся ярлик ретрограда, комуніста-номенклатурника, борця з демократією і найбільшим благом, що його демократія з собою несе - т.зв. ринковою економікою. Щодо останнього, то це була чиста правда: для Олійника дух гендлярства і український національний характер, місія України у світі є реаліями взаємозаперечними. На окреслений контекст наклалася і видана тоді ж книга "Два роки в Кремлі", у якій ворохобник із полтавської Зачепилівки замахнувся на великого "Горбі" - цю другу, після ляльки Барбі, улюблену іграшку Заходу. Тому й відповідь не забарилася: нашвидкоруч перефарбованікомсомольські працівники таврували його на велелюдних зібраннях, колишні друзі із спілчанського парткому (які "відважно" подерли партквиток у 1990р.) додавали ними ж змайстрованого компромату, а градус ненависті викривальних статей сягав рівня
Loading...

 
 

Цікаве