WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Сучасний стан наукових досліджень з археології та давньої історії України - Реферат

Сучасний стан наукових досліджень з археології та давньої історії України - Реферат

останні десятиліття виділення слов'янських пам'яток V ст. на території України не тільки заповнило хронологічну лакуну в історичному розвитку матеріальної культури слов'ян у середині 1 тис. н. е., а й поставило проблему становлення слов'янських етнічних груп на нову наукову основу. Нововідкриті слов'янські культури раннього середньовіччя вдалося скорелювати з писемними джерелами й суто археологічними методами показати, з одного боку, їхнє переростання в культури доби Києво-Руської та інших південнослов'янських і західнослов'янських державних утворень, а з іншого боку - шляхом ретроспекції пов'язати з більш ранніми старожитностями Східної та Середньої Європи. Виявилося, що вже у VI-VII ст. н. е. слов'янські старожитності поділяються на чотири різні культурні групи (Колочинську, Пеньківську, Празько-Корчацьку і Дзєдзіцьку культури). Перші три виникають вже у V ст. н. е. на території України і в деяких пограничних областях Білорусії та Росії, адзєдзіцька група - у Середній і Північній Польщі, але не раніше VI ст. Нещодавно стала відомою ще одна група - Іменьківська - у Верхньому Поволжі, де присутні елементи слов'янських культур V-VІІ ст. Кожна з перелічених слов'янських ранньосередньовічних культур має свої підоснови, які необхідно шукати у більш ранніх культурах. До виявлення слов'янських пам'яток V-VІІ ст. такі пошуки, зазвичай, закінчувалися безрезультатно. Вони породжували багато суперечливих концепцій, оскільки етнічну приналежність археологічних культур 1 половини 1 тис. н. е. і більш ранніх, без типологічної прив'язки їх до етнічно визначених культур раннього середньовіччя, неможливо було визначити. Ще більш складними виявились спроби виділити певні етнічні групи в багатоетнічних культурних ареалах. Деякі археологи навіть вважали, що жодну з культур І-ІV ст. н. е. і більш ранніх неможливо визначити як слов'янську. Єдиний вихід з цього становища німецький вчений К.-В. Штруве вбачав у припущенні, що "...слов'яни адаптовані або подавлені в культурному відношенні своїми сусідами, скриваються під личиною однієї з декількох поліетнічних культурних провінцій" [16, 9-28].
Уся ця безнадійність і зневіра в можливості використання археологічних джерел для розв'язання проблем слов'янського етногенезу з виявленням нових етнічно беззаперечних слов'янських пам'яток V-VІІ ст., заповнення реальними матеріалами хронологічних лакун і порівняльного вивчення з більш ранніми культурами стали поступово замінюватися дещо оптимістичнішими нотками. Ці труднощі зараз згадуються як історіографічний слід тих песимістичних оцінок, що свого часу переважали у слов'янській археології.
Створені типологічні колонки безперервного розвитку слов'янської матеріальної культури на території Південно-Східної Європи, зокрема в Україні, дають змогу у ретроспективному плані, а з одного боку, простежити розвиток місцевого слов'янського населення з іншого - розкрити його у взаємодії з іншими неслов'янськими племенами. Шляхом ретроспекції слов'янські етнографічні елементи виявлені в ряді поліетнічних культур Південно-Східної та Середньої Європи. При цьому встановлено, що в 1 половині І тис. н. е. поруч зі слов'янами на території України в різний час жили й інші етнічні групи германського, балтського, іраномовного, фракійського населення, що знайшло своє відображення в археологічних матеріалах.
Найбільш виразно це спостерігається на пам'ятках Черняхівської, а балтські елементи на поселеннях Київської культури ІІІ - початку V ст. н.е. У світлі нових досліджень не витримала випробування часом концепція М. Брайчевського про утворення у ІІ-VІІ ст. носіями Черняхівської культури, яких він вважав виключно слов'янами - антами і склавінами, "антського царства". Археологічні джерела засвідчують, що це була багатоетнічна культура, створена прийшлими готами, слов'янським місцевим населенням Подністров'я і Подніпров'я, скіфосарматським населенням степу та фракійським населенням межиріччя Дністра і Дунаю.
Очолювали це міжплемінне утворення, яке було зруйноване гунами у 375 р., готські вожді, названі в писемних джерелах (Йордан) королями. Анти і склавини представлені відповідно Пеньківською і Празько-Корчацькою культурами середини V-VІІ ст. н.е. Дослідники, як українські, так і зарубіжні не бачать можливості підняти культурний та економічний рівень їх носіїв до статусу державного.
П'яте-сьоме століття - це період найбільш інтенсивного розселення слов'ян. Слов'янські племена з'являються в Подунав'ї, у глибинних регіонах Балканського півострова - на півдні, доходять до Ельби та балтійського узбережжя - на заході; на північному сході заселяють верхів'я Дону і Волги. У 2 половині 1 тис. н.е. розселення досягло таких розмірів, що вони стали однією з основних груп які формували етнічну карту ранньосередньовічної Європи. Водночас велике розселення слов'ян започаткувало процеси слов'янського народотворення, тобто формування тих слов'янських, груп, що стали ембріонами сучасних слов'янських народів. Ця історична закономірність стосується всіх слов'янських груп - південних, західних і східних. Інтеграція слов'янських різноплемінних переселенців з місцевим населенням на нових землях, поступове поглинання ними чужих також різноетнічних субстратів привела до зародження нових слов'янських етносів як на Балканах і в Подунав'ї, так і на Двині та на Волзі.
Слов'янські племена, що залишились на корінній території (це - український Лісостеп, а також лівобережне Повіслення (Середня Польща), набули щодо тих племінних слов'янських груп, які переселилися в нові регіони, свої культурно-мовні статуси також стало окремими етно-мовними одиницями, що започаткували основу формування українського та польського народів. Разом з тим, слід відзначити, що пам'ятки Празько-Корчацької культури у Подунав'ї лежать в основі старожитностей предків словаків, морав'ян і чехів. Тобто вони засвідчують, що у VІ-VІІ ст. предки українців, словаків, морав'ян і чехів мали одну й ту ж археологічну культуру.
Не існує джерельного підтвердження існування в середньому Подніпров'ї до 2 половини ІХ ст. племінного утворення слов'янських русів, тим паче - Руського каганату, які нібито поглинули всі східнослов'янські племена, згадані Літописом, і створили єдину східнослов'янську етнічну спільноту. Сама назва Русь, за Літописом, привнесена норманською династією князів - Рюриковичами. Поляни отримали свою назву "русів" лише з приходом до Києва варягів-русів. Тому фраза з Літопису: "… поляне еже ныни зовомая русь" ніколи не означала, що "поляни" - це одвічний синонім назви "русь". У сучасній українській історіографії проблема русів найбільш повно викладена у працях С.Шелухіна, Н.Яковенко та у третьому томі п'ятнадцятитомної праці "Україна крізь віки".
Епоха після великого
Loading...

 
 

Цікаве