WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Сучасний стан наукових досліджень з археології та давньої історії України - Реферат

Сучасний стан наукових досліджень з археології та давньої історії України - Реферат

читачів, що саме з Королевого слід починати український етнос. Таких статей, сюжетів на телебаченні та радіо чимало. Їхнім авторам притаманна надмірна емоційність, проповідь винятковості та месіанства українців. Такі публікації не тільки вводять читача в оману, а й викликають настороженість і навіть вороже ставлення до української науки. Бо хто ж з наших близьких чи далеких європейських сусідів хоче бути нащадком меншовартісних предків. Тим паче, відомо (або має бути відомо), що з найдавніших часівєвропейські народи знаходились у взаємозв'язку та взаємозалежності, переживаючи ті самі або подібні стадії соціально-економічного, культурного та етнічного розвитку. А можливо нас навмисне втягують у безплідні дискусії про те, чиї предки давніші та кращі, щоб відвернути нашу увагу від розв'язання справді життєво важливих проблем нашого історичного буття?
Інша сторона поставленої проблеми полягає в тому, що нас намагаються прив'язати, буквально прищепити до інших сусідніх народів, переконати нас і світову громадськість в тому, що ми - їхня менша чи молодша частина, відмовляючи українському народові в самобутності його етнічного та історичного розвитку. Як відомо, в історичній літературі, зокрема російській, можна знайти безліч прикладів, коли східнослов'янські народи характеризуються як єдина етномовна цілісність, а Київська держава як "колиска" давньоруської народності. Провідні російські історики М. Погодін, С. Соловйов, В. Ключевський та інші розглядають історію східних слов'ян і Київської Русі як історію Росії.
За М.Погодіним і О.Соболевським, українське Подніпров'я споконвіку було заселене предками росіян, яких прогнали монголо-татари. Лише в XIV ст. їхнє місце зайняли українці з Галичини й Волині. Для В. Ключевського дулібський союз племен на Західному Бузі, Волині та Прикарпатті - це початки "нашої" (російської) державності. Не менш тенденційні й новітні праці. У колективній монографії Інституту слов'янознавства і балканістики "Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья" (Москва, 1982) усім південним та західним слов'янським народам присвячені окремі розділи. Лише три східнослов'янські народи увійшли в один розділ під назвою "Формирование этнического самосознания древнерусской народности..." і вже зовсім недавно, у 1999 р. вийшла монографія В. Сєдова "Древнерусская народность", де з допомогою археологічних матеріалів робиться спроба поновити згадану концепцію М. Погодіна.
Англійський вчений, теоретик історії А. Дж. Тойнбі у своїй фундаментальній багатотомній праці "Дослідження історії" називає Русь "скандинавським царством" і ставить в один ряд з Данією та Норвегією, що також не відповідає дійсності [13, 165].
Вивчаючи світові цивілізації та їх роль у всесвітній історії за принципом "виклик - відгук" А. Дж. Тойнбі вважає, що адекватність відповіді на виклик зумовлює і стимул, і характер процесу історичного розвитку. Слабкість або неможливість адекватної відповіді на виклик, що характерно для "недорозвинених", "загальмованих", "недоношених", "нежиттєздатних" цивілізацій, призводить до їх занепаду. Відсутність виклику і позитивних впливів розвинутих цивілізацій (наприклад античності) на варварські суспільства означає відсутність стимулів, а це зумовлює їх інертність і застій. Саме такими А. Дж. Тойнбі вважає слов'ян. Він знає останніх лише за писемними джерелами. Це, на нашу думку, суттєво знижує результативність його окремих досліджень та об'єктивність оцінок. Обмеженість та невиразність багатьох античних писемних джерел без доповнення їх даними інших наук, в тому числі археології, обмежує можливості історіософських підходів до вивчення історичних явищ, в нашому випадку давньої історії слов'ян.
А. Дж. Тойнбі уявляє собі слов'ян як невелику групу племен, що "...оселилася на прип'ятських болотах, коли ці землі вивільнилися з-під льодовика, який відступив на північ Європи. Тут вони жили примітивним варварським життям сотні й сотні років, і коли тевтонський рух племен покінчив з тривалою еллінською драмою, яку започаткували племена ахейців, слов'яни ще залишалися там, де вони й були [13, 158].
Слов'ян за А. Дж. Тойнбі вивели з прип'ятських боліт (за його термінологією "випхали") пастухи-авари, яким вони були потрібні як хлібороби для обробітку нив навколо угорської рівнини, яку вони освоїли, взявши участь у "тевтонських (германських) ігрищах зруйнування та грабунку Римської імперії" [13, 158]. Для аварів слов'яни, на думку А. Дж. Тойнбі, були лише стадами робочої худоби, із землеробськими навичками, чужими для пастухів-аварів. Під враженням уривчастих повідомлень хроніки VII ст., відомої під ім'ям Фредегара, де змальоване тяжке і принизливе життя слов'ян в умовах аваро-слов'янських війн та аварської неволі, А.Дж.Тойнбі саме таким уявляє собі "… сценарій, за яким почався …запізнілий і принизливий дебют слов'ян в історію" [13, 159].
Коли б А. Дж. Тойнбі звернувся ще й до лінгвістичної та археологічної літератури, то переконався б у тому, що шлях слов'ян на історичну арену дещо інший, складніший, не такий пізній і "принизливий". По-перше, за дослідженнями лінгвістів, все прип'ятське Полісся вкрите балтськими гідронімами та топонімами, які передують як слов'янській гідро- і топонімії, так і слов'янським археологічним культурам. Ряд вчених-славістів взагалі виключає верхнє Подніпров'я раннього середньовіччя з історії слов'ян. По-друге, з кінця II по IV ст. включно Волинь займають поселення і могильники вельбарської культури готів, а носії слов'янської зарубинецької культури, які на межі ер посунули тут балтів, під натиском готів та гепідів відходять на верхній Дністер, Південний Буг і доходять до Буджацького степу в Молдавії, їхні археологічні пам'ятки представляють слов'янську частину багатоетнічної Черняхівської культури, або в Молдавії, виділені в окрему етулійську групу. Вони корелюються з найбільш архаїчними слов'янськими гідронімами, які відомий сучасний німецький лінгвіст І. Удольф поміщає у верхів'ях Пруту, на середньому і верхньому Подністров'ї та Посянні. І. Удольф схильний саме цей регіон визнати прабатьківщиною слов'ян [17]. Не буде зайвим пригадати, що саме в цьому регіоні відкриті добре датовані найбільші ранні слов'янські пам'ятки Празько-Корчацької культури кінця ІV-V ст. Вони свідчать, що задовго до аварів слов'яни-венеди жили в окремих районах межиріччя Дністра та Дунаю.
Територія України входить у той етнокультурний простір, де проходили процеси становлення індоєвропейських, праслов'янських і слов'янських етнічних утворень. Південно-східне крило індоєвропейських груп успадкувало якоюсь мірою досягнення Трипільської культури, яка за доби енеоліту (5 - початок 3 тис. до н. е.) на території України визначається
Loading...

 
 

Цікаве