WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої - Реферат

Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої - Реферат

творення адміністративно-правової і суспільно-політичної лексики, що зумовлено розширенням кола ділових документів не тільки у судових та інших державних установах козацької держави, але й у культурно-освітніх осередках. Зокрема, про це свідчать ділові документи Львівського Ставропігійного братства, збірник актових документів Волині й Наддніпрянщини, приватне листування урядових осіб, передусім І.Мазепи та І.Самойловича [67]. Ці пласти були наповнені народною лексикою і фразеологією, усталеними метафорами як знаками українського архетипного мислення, морфологічними та синтаксичними видільними ознаками [62]. Так витворювалася єдність ділової мови для Правобережжя і Лівобережжя.
На цьому ґрунті щедро зародила художнялітература різних жанрів. Поезія своїм корінням сягала XVI ст., а саме знаменитого сатиричного вірша подружжя з Волині - І.Жоравницького та О.Копоть "Хто йдеш мимо, стань годину..." (1575 р.). Цей вірш і судова розправа над авторами вірша, звинуваченими в наклепництві, публічно і вперше засвідчили приголомшливу громадянську силу правдивого народного слова. У судовій книзі зазначено: "Тисяча пятсот семдесят шостого року месяца июния второгонадцятого дня... на рочках судових й гродских Луцких... перед нами суддями... исповидал пан Ян Жоравницький, який вибачився й слова тип будут вписани до книги" [63]. Співавтор вірша О.Копоть, перейшовши через нечуваний розголос вірша і судовий позов, сказала: "Слово давніше, як шабля. Його слід точити й носити при собі. Воно існує для добра, а меч - для зла" [64]. Знаменно і закономірно, що один із наших українських віршів, написаний народною мовою, мав розголос на всю Волинь, і народ його прочитав не в рукописній збірці, а на місцях, де кріпилися королівські універсали. Це, як зазначає Г.Нудьга, мабуть, перша агітаційна літературна листівка в Україні сатиричного змісту, що викликала непередбачувану бурю людських пристрастей [65]. Іван та Олена, можливо, і не усвідомлювали, що своєю родинною літературною творчістю народною мовою відобразили атмосферу доби часів Відродження в Україні й утвердили соціальну і громадянську силу слова [66]. Поезія таких їхніх наступників, як Г.Смотрицький, К.Зіновієв, Т.Ставровецький, К.Сакович, Т.Земка та інші ставала полем для невпинного сходження народної мови. Саме на цю пору припадає зародження української прози у формі проповідей, серед яких знакова збірка Й.Галятовського "Ключь разумінія" (1659), де автор обстоює спілкування людини з Богом зрозумілою мовою: "Старайся, жебы всі люде зрозуміли тоє, що ты мовишь на казаню..." [67]. Вагома кількість "абстрактної лексики і запозичених слів у його творах дає підстави говорити не тільки про багатство української мови другої половини XVII ст., не тільки про інтелектуальний рівень письменника, але й про інтелектуальний потенціял народу та життєздатність його мови, яка спроможна ввібрати й пристосувати запозичені слова" [68]. Й.Галятовський так удосконалив староукраїнську літературну мову, що вона цілком могла прийняти на себе функції загальноукраїнської літературної мови. Продовжувачами його мовної традиції були А.Радивиловський і Д.Туптало - їхня творчість активно працювала на зміцнення суспільної позиції української літературної мови.
Особливе місце у пропагуванні живого народного слова посідала давня драматургія: інтермедії до драми Я.Гаватовича (1619), "Христос Пасхон" (1630 р.) А.Скульського, "Слово о збуренні пекла".
Піднесенню авторитету й престижу тодішньої української і староболгарської мов особливо сприяли щойно створені лексикографічні й мовознавчі праці. Вони, всупереч юридичним і політичним утискам польської влади, лінгвістичне узаконювали незворотність українського мовотворчого процесу, а незабаром і державотворчого через національно-визвольні змагання козаччини 1648 - 1654 рр. Найвищим досягненням української лексикографії був "Лексиконь славеноросскій й ймень тлькованіє" (1627 р.) П.Беринди. За суттю - це диференційний церковнослов'янсько-український словник із 7 тисячами статей і 1400 онімами. Перекладна частина праці - одне з найбагатших зібрань української лексики кінця XVI - початку XVII ст. Переклади здійснено загальнонародними чи літературними відповідниками.
Непроминальну роль у кодифікації української лексики відіграв і перший церковнослов'янсько-український словник невідомого автора "Лексись сь толкованіємь словенскихь словь просто" (не раніше як 50-і роки XVI ст. чь?(залишився в рукописі), а також перший друкований словник "Лексись сир собра(ъ)ны и из слове(н)ского языка на просты(й) рускій?реченія вькратц діялекть истол(ъ)кованы" Л.Зизанія (Вільно 1596 р.). У реєстрі церковнослов'янські слова перекладено староукраїнською літературною мовою, тому ця праця - перша спроба нормалізації лексичного складу обох мов [69].
Наступний етап у кодифікації української лексики - це творчість Є.Славинецького, який наприкінці 30-х - на початку 40-х років XVII ст. під час роботи у Київському колегіумі уклав "Лексиконь латинскій". Це латинсько-церковнослов'янський перекладний словник, який промовисто доводить, що можливості церковнослов'янської мови анітрохи не менші, ніж латинської. Окрім цього, у тих випадках, де латинські лексеми не мали відповідників у церковнослов'янській мові, автор наводить рідні - українські [70].
Перше граматичне опрацювання української мови знаходимо у "Граматиці словенській" І.Ужевича. І хоча це рукописна праця, і до того ж написана 1643 р. у Парижі латинською мовою, а другий варіант 1645 року, - вона відображає особливості живої і літературної мови того часу. Через латинську мову вона відкрита для широкого кола дослідників. Неминуще значення має фактичний матеріал цієї праці [71] як незаперечний свідок торжества народномовної стихії. З огляду на лінгвістичні студії і живу мовну практику цього часу, зрозуміло, що у XVII ст. "церковнослов'янська мова чітко протиставляється українській літературній не як її стилістичний варіант, а як окреме явище" [72].
Це народне мовне сходження розгорталося на тлі бурхливого суспільного життя: у боротьбі з татарами і турками сформувалася самостійна військово-політична сила - козацтво, що після Люблінської унії, через нестримний польський національний, релігійний і соціальний гніт, зосередило свою увагу на подіях у Речі Посполитій. На знак протесту пронеслися перші хвилі народних повстань під проводом Х.Косинського (1591 р.), а відтак С.Наливайка (1596 р.). Польський сучасник зазначав: "Уся Україна скозачіла, всюди повно зрадників та шпигунів" [73]. Лють поляків не знала меж. Варшавський сейм 1597 р. проголосив усіх козаків "ворогами держави" і наказав нищити їх. Попри це, польське панство було безсиле подолати повстанців і в паніці тікало. Разом з тим, активно мігрувало й українське населення, тягнучись із Галичини, Волині, Полісся, Холмщини, Поділля, північної Київщини щодалі на схід та
Loading...

 
 

Цікаве