WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої - Реферат

Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої - Реферат

автономне становище Галичини було скасоване, а замість руського права й адміністрації введено польське [48]. Ці процеси відбувалися на тлі бурхливого розвитку польської освіти і культури (зокрема 1364 р. засновано Краківський університет), що була проникнута ідеями західної Реформації. Звичайно, що цей могутній розвиток польської культури мав непроминальний вплив на вищі кола українського, білоруського і литовського населення Литовсько-Руської держави.
Люблінська унія відкрила шлях до подальшої експансії Центральних і Східних земель України і до зростання винятковогостановища польської шляхти серед інших суспільних верств. Це призвело до небаченого досі явища в Україні: зростання національного та релігійного шовінізму [49]. За княжої і литовської доби натомість існувала повна толерантність, яку добре передавали слова: "сию та ону віру Бог дав". Від Люблінської унії шириться мовний і релігійний антагонізм, головним чином внаслідок нетерпимості поляків. Однак, найбільша трагедія цього процесу розгорнулася у свідомості і підсвідомості українців. У їхню душу, серце й розум твердо входять поняття "вищості" та "нижчості": вищості польської культури, польської мови, католицької віри - нижчості української народності, мови, православної віри. Молодше покоління українського панства, заполонене і спокушене перспективами польської шляхти, нестримно входить до польського шляхетського побуту із польською мовою. А внаслідок мішаних шлюбів і підтиском суспільного оточення колишнє руське панство переходить у католицизм. Цьому активно сприяє і полонізація освіти. В українських середніх школах прийнято єзуїтську систему виховання з навчанням латинської та польської мов [50]. Для пізнання істини єзуїти пропонували католицтво і латину, польську - для підвищення свого соціального статусу, збагачення і кар'єри. У такий спосіб від українського народу було відрізано його провідну верству, а відтак витворено термін "хлопи" та похідні від нього - "хлопська мова", "хлопська віра". Тому, як погордливо сміялися з українців поляки, при православній вірі, а отже, при українській мові і культурі залишилися лише "попі та хлопі" [57], тобто сам простий народ, який згодом у воєнно-міграційному вирі XVII ст. визначить її долю. Але про це згодом. Повернімося до народних провідників.
Українська верхівка добре усвідомлювала польські наміри, а тому намагалася забезпечити розвиток своєї мови ще в акті Люблінської унії 5-го червня 1569 р.: "На прохання всіх станів позоставляємо, що по всяких їхніх судових справах, як назви, вписи до книг, акти й усякі їхні потреби, так і наших судів гродських і земських, як і з нашої коронної канцелярії наші декрети, і по всіх наших коронних потребах королівських і земських листи до них не яким іншим, а тільки руським письмом мають бути писані й проваджені на вічні часи" (Volumina Legum т. II, c.753, 764) [52]. Цей акт підписав уже згадуваний король Сигизмунд Август. Однак Польща традиційно порушувала власноруч видані закони, повсякчас натрапляючи на спротив української верхівки, зокрема у 1569, 1571, 1577 рр. У відповідь польський уряд давав гарантії щодо використання української мови: привілеї 1569, 1591, 1638, 1681 рр., але вони рідко втілювалися ужиття. Наприклад, із 17 книг муніципальних і судових документів, написаних між 1582 і 1776 рр., було 130 - польською мовою, 25 - змішаною польською і латинською, 13 - змішаною українською і польською, 3 - українською, 1 - латинською [53].
Загальну атмосферу відстоювання своїх національних прав і потреб відображено у "Заповіті" шляхтича, каштеляна брацпавського і городничого володимирського Василя Петровича Загоровського. У липні 1577 року, потрапивши до татарського полону у Крим, він передав своїй рідні "Заповіт", що ходив по руках волинської шляхти: "Кгды теж дітям моїм Бог милостивий дасть по семи літ, маєт ее милость пани дядиная моя дьяка добре ученого й цнотливого способити, або того Дмитра дьяка, што в мене служил, зьєднавши в дому моєм або в церкви светого Ільї, у Володимирі, их руское науки в письме светом дать учити й, не пестячи їх, пилне й порядне до науки приводити... А коли їм Бог милостивий дасть в своєму язику руском в писме святом науку досконалую тогда мается милость; пани дядина моя, бакаляра статечного, котрий їх би науки латинского письма добре учити мог, им зьєднавши в дому моем велил би учить... Также аби письма своєго руського і мовенья руськими слови й обичаєв цнотливих і покорних руських не забивает..." [54].
Врешті-решт, попри колективні й поодинокі національні спалахи, основний закон країни Литовський Статут, складений після Люблінської унії 1588 року, вже у 1614р., а потім у 1619, 1623, 1648 рр. вийшов польською мовою [55]. У1696-го р. Варшавський Сейм ухвалив відповідну до його політичного курсу постанову про мову урядових українських канцелярій: "Писар повинен по-польськи, а не по-руськи писати" [56].
Чужомовна стихія проникла і до інтелектуально-духовної верстви суспільства, що підтверджує факт творення панегіричної релігійно-духовної та полемічної літератури православними діячами по-польському. Особливо це стимулювала і уяскравила Берестейська унія. Серед автури, що пише польською, - М.Смотрицький, С.Косів, П.Могила, Л.Баранович та ін. Руським, себто українським у них є лише релігійне питання, яке вони захищають... [57]. Цьому є виправдання: використання мови ідеологічного супротивника було зумовлене, передусім, бажанням донести до релігійних опонентів свою позицію. Так формувалася особлива роздвоєна національно-культурна свідомість української еліти з орієнтацією на польську культуру. Слушно зазначає М.Грушевський: українська шляхта, яка чисельно переважала польську, могла б дати відсіч, стати на захист української культури, але трагедія була в тому, що її спокушали польська культура, тісніший зв'язок з нею, привілеї, якими забезпечували їх уряди [58].
Назагал від часу входження українського мовного простору спочатку до складу Литовської держави, а потім до Польщі, частина української людності, зокрема бояри, що стали шляхтою, зреклися тубільної мови і засвоїли польську як мову літературну - і письмову, і розмовно-побутову [59]. Зрозуміло, що за таких обставин до української мови активно входили полонізми, латинізми, германізми. Зросла роль латинської мови, "... бо вона в Польщі скрізь була потрібна, і її навчали [...] в нашій Київській Академії вже за митрополита Петра Могили, чому козацька старшина так часто знала цю мову, на той час мову науки й дипломатії" [60]. Однак попри це, знаковість Х/ІІ ст. в іншому: а) у наповненні мови народними лексико-граматичними структурами і витворенні "простої мови", як називали її сучасники; б) у її широкому територіальному розпросторенні; в) у набутті статусу офіційної за Гетьманату; г) у спробах її першої лексико-граматичної кодифікації.
Мова зростала через широке
Loading...

 
 

Цікаве