WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої - Реферат

Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої - Реферат

спосіб, усупереч авторитетові староболгарської мови та віри у її недоторканність, відбувається невпинний наступ на неї української писемної мови, що зазнавала щораз більшого впливу розмовної мови: "Церковнослов'янську мову було зламано, народнорозмовна стихія запанувала в усьому українському письменстві" [36]. І підтверджено це низкою українських перекладів таких богослужбових книг, як: Волинське Євангеліє 1571 р., НовийЗаповіт від Валентина Негалевського 1581 р., Літківське Євангеліє та перекладами деяких книг Старого Заповіту, що відомі як український біблійний кодекс 1596 р. Луки з Тернополя, рукопис перекладу Старого Заповіту 1575 - 1577 р. від Дмитра із Зінькова (на Поділлі), Крехівський Апостол, перекладений у 60-х рр. XVI ст., Псалтир XVI ст., а крім цього десятками учительних Євангелій [37]. Ці Євангелія були призначені для якнайширших народних мас, і їхні "численні тексти... з різними відтінками та ступнями течії живої мови - це перші спроби перекладу Святого Письма на живу мову в XVI ст." і найнадійніше свідчення прориву живої мови у духовні тексти [38]. Така перекладацька діяльність українських книжників - це подвижницька праця патріотів, "котрі майже за століття до початку національно-визвольної війни 1648 - 1654 рр. виявили прагнення українського народу до відродження своєї мови і своєї духовної культури" [39]. Народна мова стала тим духовим фундаментом, який уможливив подальшу національно-визвольну боротьбу. Перекладацька діяльність мала непроминальне значення і для внутрішнього розвитку мови, позаяк перекладають насправді зовсім не задля точного передання джерела, а задля розвитку і збагачення власної мови, тим більше, якщо це стосується поневоленої культури. О.Потебня зазначав, що розвиткові самостійної народної творчості, і мовної зокрема, завжди передують періоди наслідування. Вони обов'язково передбачають знання іноземних мов, що, відповідно до збільшення кількості добрих перекладів, збільшує у народу запас сил, які рано чи пізно знайдуть для себе вихід у набагато своєріднішій творчості. У такому випадку йдеться про наслідування і самостійність як про необхідність і свободу волі [40].
І цей нагромаджений через переклади запас сил полився двома потоками: мовою ділових державних документів - так званою актовою мовою, і мовою художньої творчості. Офіційна мова Литовсько-Руської держави, що становила собою суміш староболгарської, української і білоруської мов, представлена в основному кодексі права - Литовському статуті (1529, 1566 і 1588 роки). Історик української мови Л.Гумецька називає цю мову "західноруською" як спільну для українців і білорусів, на основі якої згодом усе виразніше проступають власні українські та білоруські особливості [41]. У кодексі за 1588 р. ця мова має і правниче забезпечення: "А писар земский маєть по руску литерами й слові рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иншим єзыком и словы" [42]. Зрозуміло, що цією мовою провадяться усі урядові канцелярії - княжі, єпископські, судові тощо. Позаяк до цих канцелярій надходили різні акти, то мова, під впливом актових книг у Чехії отримала додаткову атрибутивну назву - актова. "Значення т.зв. актової мови в історії розвитку української літературної мови дуже велике, першорядне, бо вона стала провідником живої нашої мови до мови літературної" [43]. Про це свідчить наповненість судових документів різними синонімно поширеними похвалами на зразок "чоловік добрий, віри гідний": "а при том были светки, люди добрыє, віри годны", що поступово витіснили лаконічне попереднє "а то свьдци". Поширення нейтрального поняття "свідки" прикметником оцінного значення "добрий" вперше трапляється у західноукраїнському документі 90-х років XIV ст., а вже на початку XVI ст. побутує в актах київського походження [44]. Проникали до актової мови і лайливі слова, позаяк найуживанішим засобом збезчещення була словесна образа: "Мене самого словы невчтивими зсоромотил" (1563 р.), "Як ся єму хотєло соромотил" (1605 р.). Словесні образи в Литовському статуті кваліфікували як правопорушення, однак їх завжди жорстко пов'язували з наклепницькими заявами, що потребують доказу. Себто в очах закону правопорушенням був не самий факт лайки, а брехливість її буквального змісту. Репертуар лайок черпали з реальних обставин життя: "корчемник" (корчма була невіддільним атрибутом підозрілих людей, місцем, де "беспрестанно души погибают без покаяння й без причастия"), "грач" (від гри у карти або кості), "здрайця" (від зрада, а зокрема зрада великого князя, власного пана чи зрадницьке, себто потаємне вбивство), "потварця" тобто "наклепник", також "кат", "скурвий син", "пес". Характерно, що лайка "скурвий син" як непристойна рідко потрапляла на сторінки судових книг. Частіше писарі вдавалися до евфемізмів: "нецнотливо є матки син" (1592 р.), "нечистого ложа син" (1598), "такий-отакий матки сину" (1646), "такий а такий сину" (1648). Немає сумніву, що потерпілі сприймали цю лайку не метафорично, а як прямий закид у незаконнонародженості [45].
Однак найважливіше, що руська мова була мовою княжого двору. Сам Август II (1544 - 1572 рр.), син Бони й Августа І, добре розмовляв і писав українською, а також збирав українські літературні пам'ятки, зокрема літописи. У музеї Чайських у Кракові досі зберігається лист Августа II до своєї матері-італійки Бони, писаний українською. Отже, королева Бона також володіла цією мовою. І це цілком закономірно: адже у великому Литовському князівстві співвідношення литовського населення до українського та білоруського складало 1:10. Українська культура, звичаї, мистецтво та письменство шанували надзвичайно [46].
У 1569 р. укладено Люблінську унію, відповідно до якої більша частина України опинилася у складі Польщі - Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. Територія українських земель, опанованих Польщею, становила близько 1/3 всієї її території. І хоча взаємини між Польщею та Україною тодішня еліта в особі Адама Киселя на сеймі 1641 р. трактувала як незалежно-партнерські: "Не до країни, але з країною, не до релігії, але з релігією, не до титулів і відзнак, але з титулами та відзнаками - так ми прийшли до нашої спільної Вітчизни" [47], - для України це обернулося національною трагедією, відображеною у мові. Найраніше під польський вплив потрапила Галичина. Скориставшись зі смерті останнього галицько-волинського князя Юрія II, Казимир III окупував Галичину 1349 р., відтак Холмську, Белзьку землю і західне Поділля. Характерно, що до початку 80-х років поляки провадили відносно толерантну щодо українства політику: залишено стару назву "Королівство Руси", деяку автономію в адміністрації, окрему грошову одиницю, давнє руське право і вживання української мови поряд із латинською. Після Кревської унії (1385 р.) Польщі з Литвою становище Польщі в Галичині посилилося, а за короля Володислава Ягайла 1434 р.
Loading...

 
 

Цікаве