WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої - Реферат

Суспільний статус Української мови в добу Литовського князівства і Речі Посполитої - Реферат

творилася Литовсько-Руська держава, що орієнтувалась на давньоруську, але водночас і на західноєвропейську культуру. Цю добу промовисто характеризуєвірш, знайдений у книзі Статуту 1588 р.:
Польска квитнет лациною,
Литва квитнет русчизною:
Без той в Польсце не пребудешь,
Без сей в Литве блазнем будешь.
Той латына язык даєт,
Та без Руси не вытрваєт.
Вєдзь же Русь, иж тва хвала
По всем свєтє юж дойзрала;
Весели ж се ты, русине,
Тва слава никгды не загине.
(Ян Казимир Шашкевич) [11]
Образ мови у цьому чотиривірші ототожнюється з образом держави.
Однак на народну руську мову чекало випробування відродженням староболгарської мови. Від 1390 до 1550 р. до Києва привнесено новий тип староболгарської мови. Ця нова тенденція мала на меті очистити староболгарську мову від будь-якого вкраплення до неї місцевих діалектів. Джерело цієї тенденції сягає священицького кола болгарського патріярха Тирновського (1370 - 1393 рр.) Євтимія. Нагадаємо, коли після тривалої боротьби Болгарське царство таки потрапило у неволю до турків на 400 років, то освічені болгари стали шукати притулку в інших слов'янських країнах, де й поширювали те, що втратили у себе - мову. Зокрема, в Україні київський митрополичий престол обійняв видатний болгарський церковний діяч Кипріян Цамблак (Цамвлак) (1375 р.), а відтак митрополитом київським і литовським 1415 р. став його родич Григорій Цамблак. Повторне запровадження цієї мови на теренах України мало свою релігійну філософію: по-перше, "літературна мова вважалася системою знаків, що виражали закінчену релігійну правду", у яку, звичайно, не всі мали право бути посвяченими; по-друге, ця мова була знаком чогось "поза суєтним світом і над ним" [12]. Однак, ця "нова мова радше виплекала... штучність письма як таку (й оздобний стиль), віддаляючи його від щоденного слововжитку": повернення великого юса, усунення йотованих букв після голосних (написання на кшталт моА "моя"), узагальнене правило вживання єрів на письмі. В Україні ці риси, як слушно зазначає Ю.Шевельов, "виглядали як геть зманірені" [73]. Назагал це означало, що "писемна мова відривалася від говірної... Всьому попередньому багатовіковому рухові від чужинецької (староцерковнослов'янської) мови до вироблення певного компромісу завдяки впровадженню місцевих особливостей давався зворотний хід" [14]. І навіть більше, виник стимул до граматичного опрацювання староболгарської мови, спровокований працею польського єзуїта П.Скарги "Про єдність церкви Божої", де він зазначив: "... Є тільки дві мови, грецька і латинська, якими віра свята по всьому світі поширена і скріплена є, крім яких ніхто в жодній науці, а особливо в духовній, віри святої досконалим бути не може. Не тільки тому, що інші мови постійно змінюються і до норми людського вживання прийти не можуть, бо своїх граматик і відповідних пам'ятних книжок не мають, тільки ці дві є завжди однакові і ніколи не змінюються... На слов'янській мові ніколи ніхто вченим бути не може... Бо немає на світі такої нації, яка б нею так, як у книгах написано, говорила; а своїх граматик, правил і пам'ятних книжок для викладання вона не має і не може мати" [75]. Ці міркування є відображенням палких мовних дискусій, лінгвістичних дебатів, які тривали у православних і католицьких колах Великого Князівства, а відтак Речі Посполитої, як відгомін чи природна хвиля мовних дебатів Італії ХІ/ - Х/І ст. Суть їх у соціолінгвістичній характеристиці мов, яка напряму пов'язана з їхньою престижністю, така: церковна влада, усвідомлюючи наступ реформації, розробила критерії, за якими розмежовано традиційну літературну (= церковну) мову і живу народнорозмовну, себто так звану ритуальну й апостольську. Ритуальна ставала мовою Св. Письма і Богослужіння, натомість апостольську мову використовували як засіб поширення християнської науки серед простих людей [16]. Цікаво, що у цих дискусіях фігурував термін "мовна гідність" (dignitas), під яким розуміли культурну прийнятність мови, її здатність служити мовою церкви, суспільства і літератури. У XIV ст. болгарин К.Костецький засвідчував безапеляційну "гідність" слов'янської мови як наднаціональної ритуальної мови і відкидав будь-які спроби заступити її місцевими "національними" варіантами [17]. Однак, на порядку денному руських мовних дебатів постали дві проблеми: захист використання староболгарської мови як ритуальної і спроба регулювати використання нової апостольської, тобто руської простої мови. Так на одній кладці зійшлися контрреформація і реформація. Захист використання староболгарської мови полягав, передусім, у напрацюванні корпусу граматичних праць, хоч би як відповідь на цитоване вище звинувачення Петра Скарги. Це, насамперед, "Лексисъ..." (1596 р.) Л.Зизанія, "Лексіконъ славеноросскій и именъ тлькованіє" (1627, 1653 рр.) П.Беринди, "Синоніма славеноросская" (2-а половина XVII ст.) Є.Славинецького, "Грамматіка славенскія правилное синтагма" (1619) М.Смотрицького. Поступ руської філологічної діяльності наприкінці XVI - на початку XVII ст. ознаменовано заснуванням православних шкіл і академій в Острозі, Львові, Вільнюсі, Києві та ін. містах. Водночас піднесення староболгарської мови мало визначальне ідеологічне значення: ця мова була своєрідним гаслом православ'я, одним із випробуваних знарядь боротьби за незалежність української культури від католицької експансії та ополячення. Висока філологічна освіченість українських книжників уможливила розвинути вчення про староболгарську мову і застосувати його для виховання народу. "Патос цього вчення полягав у тому, щоб церковнослов'янську мову урівняти у правах із стародавніми мовами - грецькою і староєврейською, які вважалися священними мовами, оскільки були першопочатковими мовами Біблії" [78]. Підтвердженням цього стала Острозька Біблія 1581 р. з її послідовно староболгарським текстом без жодних елементів української народної мови. Звичайно, що з богословського боку текст Острозької Біблії - це великий успіх, однак, з іншого боку, цей переклад зініційований кн. Костянтином Острозьким, "зафіксував дальший розрив між церковною (слов'янською) та літературною (напівнародною) мовою. А головне, церковнослов'янський текст цей не міг стати основою норми літературної мови на Україні" [79].
Так руське мовне питання виростало з гострих конфесійних змагань по всій Речі Посполитій, але особливо у Великому Князівстві і в руських землях періоду контрреформації [20]. У кінці XVI - і на початку XVII ст. основну роль почали відігравати п'ять мов із різними рівнями "гідности": грецька, латинська, слов'янська (староболгарська), польська і руська. Якщо староболгарську мову як символ православ'я було протиставлено латинській - символу католицизму, то щодо руської простої мови знаменна перша теоретична і водночас практична спроба встановити її "гідність", а саме використовувати для апостольських
Loading...

 
 

Цікаве