WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Становлення радикально-націоналістичного напрямку української політичної думки - Реферат

Становлення радикально-націоналістичного напрямку української політичної думки - Реферат

політичною українськоюорганізацією, що понесла в народ гасла революційної боротьби з існуючим ладом, була славетна Р.У.П., себто Революційна Українська Партія" [2, 34].
Програмою її на першому етапі існування став проголошений 1900 р. М.Міхновським (1873 - 1924) у Харкові та Полтаві на з'їзді української інтелігенції реферат "Самостійна Україна", що того ж року з'явився друком у Львові.
В ньому автор, продовжуючи ідеї програмних документів "Братства тарасівців", заявляє, що кінець XIX ст. позначився як явище, що характеризує новий етап розвитку людської історії, а саме - боротьбою народів за національно-державне самовизначення. Українська нація, вважає він, перебуває в становищі "зрабованої", поневоленої. Кожна нація прагне до свободи і самостійного розвитку. Тож М.Міхновський підкреслює, що "...коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою,- тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин" [4. 13 - 14].
Як правник М.Міхновський аналізує причини поневоленого становища української нації і, зокрема, зміст Переяславського договору 1654 року. Його висновок однозначний: Україна на момент його підписання була самостійною суверенною державою, яка уклала союз із Московською монархією. Цей договір не позбавляв Україну державної самостійності, і всі подальші дії московської влади були направлені на порушення пунктів договору. М.Міхновський підкреслює, що з правничої точки зору Україна має всі підстави на відновлення своєї державності і не несе зобов'язань перед стороною, що порушила договір самочинно. Повернення до його положень, вважає він, повинно стати першим кроком на шляху до повної самостійності Української держави і програмою мінімум кожного свідомого українця. Лише після набуття повної державно-політичної самостійності український народ зможе вирішити питання про те, чи вступати йому в державно-політичні союзи з іншими націями.
Однак, одних правних підстав для отримання Україною незалежності недостатньо. Необхідно, вважає М.Міхновський, щоб цього прагнула сама нація і, в першу чергу, її провідники, еліта, яку він називає "інтелігенцією". На жаль, на попередніх щаблях історичного розвитку українська еліта часто не виконувала свого призначення, раз у раз зраджуючи свій народ. Тепер же, на його думку, формується нове покоління провідників, здатне прийняти на себе відповідальність за майбутнє. Це покоління забезпечить національну солідарність, національне й соціальне звільнення українського народу: "Наша нація у своєму історичному процесі часто була несолідарною між окремими своїми частинами, але нині весь цвіт української нації, по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією (очевидно - надією - О.С.): "одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ". Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, що були в нас і Берестечки, і Полтава. Ми відродилися з ґрунту, напоєного кров'ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерей стародавню любов нашої нації до вітчизни і її свободи і ненависть до насильства над нами" [4, 27].
Обстоюючи ідею національної солідарності, М.Міхновський досить емоційно і не завжди виважено намагався підкреслити вищість національних інтересів, необхідність ставити на перше місце інтереси української нації. "Але всі ці очевидні вади документа не можуть вплинути на загальну позитивну його оцінку щодо чіткої постановки питання про незалежну українську державу. Заслугою М.Міхновського перед українською державністю слід вважати те, що він публічно заявив про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми" [9, 43].
Один із перших радянських дослідників революційного руху в Україні О.Гермайзе, аналізуючи зміст праці М.Міхновського, писав: "Самостійна Україна" хоч і позначена була як видання РУП, фактично починала собою іншу течію. Ця течія так званого українського самостійництва, що сформувалося спочатку в Українську Народну Партію, а під час революції в партію соціалістів-самостійників, кволу політичне, але войовничу на словах, а подекуди й на ділі" [1, 65].
Дійсно, започаткований тарасівцями та "Самостійною Україною" М.Міхновського рух, хоч і набирав певної сили, все ж залишався далеко не самим впливовим в Україні, не говорячи про впливи російських партій різного спрямування. Самостійницька ідея не знаходила значної підтримки навіть у колах національне свідомих українців. Навіть актуалізація соціального питання, в т.ч. й робітничого, не сприяли завоюванню самостійниками провідних позицій в українському русі. Провідною була і залишалась ідея автономії як максимум державницьких прагнень українців.
Революція 1905 р. значною мірою активізувала українське національне життя. Під впливом революційних подій царський уряд був змушений зняти найбільш варварські заборони щодо всього українського. По всій імперії, втому числі в Україні, масово виникають численні союзи: інженерів, адвокатів, учителів, техніків, залізничників, фармацевтів, селянських тощо. Всі вони, окрім професійних інтересів своїх членів, ставили за мету своєї діяльності зміну існуючого політичного ладу в країні. Згадуючи ті часи, В.Дорошенко писав: "...По всіх усюдах повстають партійні організації, рямці котрих щораз ширшають, щораз більші круги людськості втягуються в партійні ряди, щораз голосніше лунають і щораз дальше розносяться українські політичні, суспільні й національні домагання. Особливо енергійно йшла пропаганда автономії України. На нечисленних робітничих і селянських мітингах (вічах) і масовках, в різного роду кружках, на всяких зборах і з'їздах, що були такі часті в тім бурливім часі, голосно і відкрито ставиться се домаганнє й виносяться серед загалу публіки відповідні резолюції" [2, 45].
Під тиском революційних виступів, царський уряд був змушений проголосити перехід до конституційного правління. 17 жовтня 1905 р. було проголошено про скликання Державної Думи із законодавчими правами. Незважаючи на те, що вибори проходили в умовах військових репресій, виборці поділялися на чотири курії - землевласників-поміщиків, міщан, селян і робітників. Українцям вдалося провести до неї значну кількість національне свідомих депутатів.
"У Думі сформувалася Українська Парляментарна Громада, до якої приступило 45 послів. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова І.Шраг; серед членів були: В.Шемет та П.Чижевський - від Полтавщини, М.Біляшевський та барон Ф.Штейнгель - від Києва, А.В'язлов - від
Loading...

 
 

Цікаве