WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Слухаймо Олеся Гончара! - Реферат

Слухаймо Олеся Гончара! - Реферат

думою, що Україна жива.
Доля Олеся Гончара, патріарха української літератури, совісті нації, виписана в його слові, з пречистого духу якого він воздвигнув небосяжний собор.
Доля Олеся Гончара, лицаря красного письменства і світової слави зодчого новелістичного епосу, сама як новела, де слово то будить усю планету соборним дзвоном, то звеселяє степовою тронкою, то сонячно світить символікою нації, то зоріє безсмертною лебединою душею.
Він прийшов у літературу молодим. Прийшов Воїном з фронтів у час, коли Європа і світ стікали кров'ю від найстрашнішої на планеті війни. Прийшов і приніс новелу про святу любов - і став прапороносцем миру і першим на весь світ провістив з України:
- А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін... Слухайте ж!
Слухаймо Олеся Гончара - наш всесильний соборний дзвін над Україною - і почуємо в голосі його живе слово.
Слухаймо Олеся Гончара і відкриваймо в слові, цьому живому осерді душі, людину, письменника, світоча духу і його добу, народ і Україну.
Слухаймо Олеся Гончара втаємниченим шостим чуттям і почуємо його голос - зітхання з осиротілого дитинства, і крик порятунку серед завіяного снігами світу, і шепіт не раз повторюваної бабусиної молитви, і музику польоту бджоли з Романової пасіки через усе життя, і чари першого та незабутого кохання, і ридання за полеглими в боях, і клятву над їхніми могилами, і соборні дзвони, що розбудили націю, і набат у годину чорнобильського лихоліття й справдженого біблійного пророцтва про "звізду полин", і сполох-клич стати серце до серця на захист найбільшого скарбу нації - української мови...
Слухаймо Олеся Гончара і почуємо кроки нашого генія в обмотках, що йде до народу зі сповідальним словом на устах, яке довіряв тільки білим аркушикам у фронтових окопах і в час роздумів на самоті мирної години, що ставала для нього полем битви за Україну. Відкриваються сторінки щоденників - страшна правда про війну і праведність боріння за соборність душ. Смерть ішла землею і косила мільйони, падали поруч і вмирали од ран побратими, а доля вберегла нам світоча Олеся, і він не раз сповідально звіряв свою таємницю щоденникові як віру в Бога:
"Якась вища сила оберігає мене".
20-21 серпня 1944 p.
"Хтосьза мене молиться",- подумав я".
17 лютого 1945 p.
"Відчуваю силу і владу Провидіння. Всюди воно присутнє в моєму житті. І не віриться, що може все закінчитися так. Не може. Відчуваю в глибині мого розуму і серця могутнє клекотіння. Не може воно вмерти, не оформившись у щось велике. А тоді не страшно було би і померти".
17 березня 1945 p.
"Сумні думи, чорні думи. Ось знову весна, сонце, поля і гори потопають у буйній зелені. Майже первозданна краса її примушує задуматися і про життя, і про майбутнє. Що мене чекає? Снаряд, чи розривна куля, чи смерть миттєва або повільна і мученицька на санітарній повозці? Або каліцтво? Або мирне життя. Але від нього ж ми всі відвикли. Чи знайдеться стільки вогню тепер до праці, скільки було до війни? Та й чи не зневірились ми в ній? Здається, так. Чого хочеться? Жити в Грінаві, написати велику пристрасну, але неупереджену повість про загиблих людей, про помилки і страждання мільйонів. І відійти, заснути навіки, відійти в царство покою і справедливості.
Але, знаю, все буде не так: мрії ласкаві, а життя жорстоке - тільки рідко кого любить воно.
Тому - сумні думи, чорні думи і в повітрі в'ється воно - щастя моє! - і чую його голос, і знаю, що все це - золота казка".
26 квітня 1945 p.
Золота казка чекала Олеся Гончара. Він вижив у воєнному пеклі і написав ту пристрасну повість про загиблих, яку вимріяв між боями, але тортури тяжкої боротьби за чистоту душі чатували і в золотій казці, і Провидіння віщувало йому це ще 26 липня 1944 року, що й записано в щоденник - правдиву книгу життя.
"Із чого складається моє життя?
Всі роки, скільки пам'ятаю, я провів у надзвичайно тяжкій боротьбі, мов казковий титан з нелюдською силою, захищаючи твердиню, ім'я якій - я, чистота моєї душі. І ця твердиня весь час була в облозі, оточена незліченною кількістю гидких, мерзенних сил. Я захищався. Я боровся. Душа моя виблискувала, як золото на сонці. Вона була юна, чиста, прекрасна. Але скільки можна витримувати ці тортури? Адже ж є край і моїм силам, адже ж маю право і я колись відпочити, пустивши собі кулю в серце. Не звинувачуйте ж мене тоді ті, які дивилися на мою боротьбу з цікавістю, але ні в чому не хотіли мені допомогти. Я завжди був сам. Де мої зброєносці?
Я стаю пред тобой на колени,
Дорогой, золотой мой Есенин.
Я в страданьях подобен тебе,
Мы по болям друзья, по судьбе.
Я релігійний. Я вірю в Бога. Бо тільки диявол, нечистий дух міг так демонічно спотворити, знівечити коротке людське життя, наповнити його стражданнями, яких би вистачило для сотень поколінь роду людського".
Слухаймо Олеся Гончара - він чистотою молодої лебединої душі проспівав у літературі свою першу пісню любові й на схилі літ, молодий духом, відлетів у небеса з лебединою піснею на устах.
Слухаймо Олеся Гончара - слухаймо уважно його соборне слово, як віщий голос тронки в українському степу, слухаймо душею, і чи не відкриється велика тайна, яку він залишив нам, сущим, і всім прийдешнім у дивному-предивному чарі-слові.
Слухаймо Олеся Гончара - і, може, білі та голубі вітри принесуть з вічності останній крик убитого лебедя над піщаною косою в морі, який розбивав груди і будив Україну; відповідь на передсмертний стогін в нічному степу хлібороба Кресафта, який німо питав у світу: "А в чому річ?" - і будив Україну; заповітне слово дипломата, українця Кирила Заболотного перед вічним польотом у небеса, заглушене для людства ревом літаків, слово, яке прийде від сонця, впаде дощами на рідну землю, проросте буйним колосом і засвітить нам коло серця Україну.
Слухаймо Олеся Гончара - він навіть смертю своєю, на останній путі у вічність зібрав нас у народ, як небесно-золота хоругва, і заповітно прошептав, як молитву: "...Бережіть Україну". А Мати-Україна в глибокій тузі ховала свого Сина, ридало небо теплими липневими сльозами, святий хрест на соборі перехрестив свіжу могилу біля заплаканого вікна - той тихий вічний дім на Байковій горі, що довго болітиме Україні.
Скотилося за небосхил сонце Олеся Гончара, а в небесах любові до України світять народові його праведні слова як остання молитва на землі, запис у щоденнику за десять днів до відходу у вічність - 4 липня 1995 року:
"Дякую Богові, що дав мені народитися українцем".
Слухаймо Олеся Гончара - то голосом сина говорить із своїм народом апостол духу.

 
 

Цікаве

Загрузка...