WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Слухаймо Олеся Гончара! - Реферат

Слухаймо Олеся Гончара! - Реферат

зробимо, прочитавши щоденникові записи письменника, а також його листи, які, вірю, побачать світ у недалекому минулому і висвітять постать великого українця ХХ століття і долю сина свого народу.
...Як часто буває: живе між нами великий талант, а ми, сучасники, не завжди вміємо поцінувати його, зрозуміти, як багато важить його слово, поставлене на сторожі людини, відкрити силу його духу. Проблема ця не нова, але скільки непоправних втрат зазнала цивілізація через це невігластво за всю історію людства. Гинули не помічені сучасниками генії в злиднях і забутті, згоряли на аутодафе і вмирали в муках на хрестах, а воскресали в ореолі ясновидства. І хоч могил багатьох з них не відшукати, живе їх незнищенний дух. Та не було страшнішого пекла понад те, яке розвела на землі сталінщина, сплівши на голови праведників вінки із терня і колючого дроту, зіткавши для вольного духу чорний саван смерті, який темними хмаровищами затулив білий світ України. То лютувала орда, топтала цвіт народу, молола розум нації у жорнах репресій. Вморила голодом мільйони братів і сестер, заморозила в сибірських морозах лебедині душі, але вбити не змогла. Довго, ще дуже довго будуть уставати з-під чорного савана тіні замордованих за Україну людей і показувати світові свої страшні рани від тортур, висушені голодом тіла, вигризені душі. Йтимуть через історію нескінченними колонами німих свідків, які без слів розкажуть усю правду і випишуть на полотні часу епопею народного горя. Від їх сповіді ми почнемо прозрівати, і діти нації молитимуться за убієнних, і те пізнє прозрівання стане початком воскресіння України.
А я враз чую, як із глибинних надр гончарівського слова, піднесеного до національної символіки, промовляє голос мого краянина з українського Покуття. То дід Гриць з однойменної новели Василя Стефаника щиро, як на сповіді, ділиться найзаповітнішим, звертається до нащадків із незлим тихим словом і пророкує нам воскресіння України:
"То як мої діти не схотіли би пошєнувати м о ї х с в я т и х, то купіть шкіряну шкатулку та покладьте їх мені на груди. Кажуть, що шкіра не гниє віками. Та ще одну просьбу маю. Лишаю букату поля, на кого вже ви тепер скажете, аби, як будуть згортати кістки наших стрільців у купи, то аби і за мене хто там згорнув кілька лопат. Але високо, бо на тих костях зацвіте наша земля".
А хто ж ті святі, до яких молиться душа діда Гриця і називає їх своїми? Святі ці для нього, селянського аристократа духу,- Шевченко і Франко, а їхня віра - Україна. Дід Гриць із цією вірою прожив, цю віру не зраджує й на схилі многотрудного життя, цю віру заповідає прийдешній молодій силі нації. Та й сам дід Гриць хоч оглух і "зробив собі постіль між худобою", а "переродивси на молодого". То віра в Україну додала йому сили:
"Все сонце, яке я двигав на собі три покоління, воскресло в мені".
І каже цей селянський мудрець такі слова, які й сьогодні будять нашу совість:
"Встає Франко з таким ясним чолом, як сонце, спокійно вчить нас, бо він усе знає... Наші молоді вчені були коло него такі щасливі і ясні, як би він кождому поклав золоте колісце на голову... Ми росли, діти наші множилиси, всі одного духу, та війна багато їх поклала в сиру землю, а всі, що лишилиси, яких ми вігодували і що їх Франко навчив, зробили одну коменду українську, а коменда, каже, має бути Україна".
Та застогнала тяжко Україна, розіп'ята на хресті історії. Душа діда Гриця - як у заваленій хаті. Тяжко йому чути, як довкола проклинають не ворога, а Україну та її святих, і тільки за них та страдницю-неньку болить його серце.
"Боюси, що як вже буде по мені, то мої діти пообдирають стіни, та Шевченка, та Франка, та всіх наших вони повикидають на під1. Вони їм діти помордували, вони на них дивитиси не годні..."
Тож чи не чуємо ми, на жаль, і нині, в годину важкого народження і становлення нашої держави, подібних нарікань на самостійність, що є тяжким гріхом перед Україною і перед пам'яттю полеглих за її волю? Чуємо, і болять вони нам, як боліло дідові Грицю, цьому славному селянинові Грицькові Запаринюку з села Вовчківці Снятинського повіту, другові Івана Франка і Василя Стефаника, мудрому патріархові роду, що мав дарований Богом талант любити, і лишив нам віру - "на тих костях зацвіте наша земля". Боліли вони сучасному класикові Олесеві Гончару, який слово своє поставив на сторожі святих наших Шевченка, Франка, Лесі та України і ще замолоду звідав із стефаниківського новелістичного джерела, і ковток цієї свяченої води дав прозріння на весь вік.
Ось тільки два записи із "Щоденників", які говорять самі за себе:
9 березня 1990 р.
Світлий Тарасів день...
Палата моя зараз повна Винниченком, Ольжичем, ну і, звичайно, Шевченком - яка в нас велика література!
10 березя 1990 р.
Школа подає образ Шевченка збіднено, завжди підкреслює одну лише грань: бунтар.
Це, звісно, так. Але ніколи ні слова, що він був набожною людиною, добрим християнином, ходив до церкви, молився, глибоко переживав момент причастя...
Добре, що хоч зараз науковці мають змогу писати про це, розповідати навіть у ювілейних статтях. І малярство його досліджують глибше, і мову оцінили, втямили, що це "ідеальна народна мова"... Геній постає в усьому своєму багатстві.
Мові Шевченковій не перестаю дивуватись. Не вчився в школах, півжиття минуло поза Україною, а звідки ж ця мовна розкіш, така музика, така моцартівська чистота? Абсолютне естетичне чуття. Народну пісню взяв як надійний взірець. Все це вірно. Але й сама мова України, надто ж Шевченкового краю. видно, ще буяла тоді естетичною красою, соковитістю, пісенністю, образним багатством! А що зосталося сучасному селу (про місто вже й не кажу): суржик! Убогий, безбарвний, канцелярський жаргон колонізаторів та напродукованих ними відступників...
Як далеко пішла деградація, які злочини скоєно: така нація, з такою співучою, від Бога даною мовою нині обходиться злиденним, потворним уржиком!
Чи зуміємо зупинити цей згубний процес духовного самознищення? На інтелігенцію, на літературу - найбільша надія. І якнайшвидше з цього облудного федеративного ярма!
Доля Олеся Гончара, світоча української нації, так зріднена з долею України, як зріднені мати й син. Він прийшов на світ, коли з любові й муки після сивих віків борні народжувалася наша держава - Українська Народна Республіка. Він, як ровесник її, прожив з вірою, що вона, хоч і була розіп'ята на хресті, ще не вмерла і не вмре. Він дожив з цією вірою до Великодня її воскресіння і урочисто вітав цю святу годину на всенародному вічі. Він як національний проводир до соборності України, поклав на вівтар свободи Матері серце і душу і відійшов за межу життя з синівською
Loading...

 
 

Цікаве