WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Концепція української державності в Україні історико-політичній науці міжвоєнної доби - Реферат

Концепція української державності в Україні історико-політичній науці міжвоєнної доби - Реферат

української нації, домінанту визволення праці від експлуатації капіталу, переважання соціальних інтересів мас над національними.
Орієнтуючись у справі побудови української державності в основному на Наддніпрянську Україну, вчені народницького напряму в своїх концепціях визначали людину як самостійну самоцільну вартість і звинувачували у відсутності української державності сусідні країни (в ос-новному Росію і Польщу), доводили, що український визвольний рух, його історія є неповторними, підкреслювали необхідність опори в майбутньому державному будівництві в Україні на власний політичний досвід і власні традиції. Па їхню думку, найбільш сприятливою формою державного правління в - Україні, в силу історичних особливостей і традицій, психологічних характеристик та орієнтацій українського народу, має бути президентська або парламентська республіка.
Представниками консервативного напряму в українській політичній науці були професори В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський. Дослідження цих учених, які розробляли теорію державності України на основі історичних екскурсів, бажаючи тим самим довести необхідність саме монархічного ладу для України і обгрунтувати його правоправність, оформились у науково завершені концепції вже переважно в еміграції. Українські консерватори практично повністю відходять від методів та ідей учених-народників.
Учені консервативного напряму, розробляючи свої концепції, методологічно використали і трансформували на український грунт західноєвропейські теорії еліти (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс). Разом з тим В. Липинський при обгрунтуванні своєї теорії еклектично поєднав ідеї польської консервативної історико-політичної школи (Й. Шуйський, В. Калинка, С. Тарнавський, В. Яворський), німецької політичної історії (Л. фон Ранке), ранні теорії соціального конфлікту (Л. Гумплович, Ф. Оппенгеймер, Г. Ратценгофер), західноєвропейський раціоналізм кінця XIX ст. (М. Вебер). Концепція С. Томашівського поєднала в собі, окрім впливів М. Драгоманова, В. Липинського, і Л. фон Ранке, елементи західноєвропейської прагматично -релятивістської філософії (У. Джеме, О. Шпенглер), італійського національного клерикалізму (Г. Ферреро, Д. Мацціні), теорію циклізму (Р. Віппер). На концепції В. Кучабського позначилися ідейні впливи його вчителів В. Липинського і Ф. Мейнеке, а також світоглядні позиції С. Томащівського, німецьких геополітиків Ф. Рацеля та Р. Челлена.
Теоретики української консервативної держави дотримувалися різних поглядів у питаннях, що стосувалися її майбутньої форми правління (обгрунтовували концепції трудової легітимної (В. Липинський), клерикальної (С. Томашівський), мілітарної (В. Кучабський) монархії), геополітичної орієнтації майбутнього державного будівництва (В. Липинський і В. Кучабський вважали, що його доля вирішуватиметься на Наддніпрянщині, С. Томашівський - в Галичині). Незважаючи на ці розходження, учених консервативного напряму об'єднувало те, що всі вони сповідували однакові критерії історичної оцінки (самостійна самоцільна вартість людини, етичні засади гідності і честі, ірраціональні впливи, релігійний етос, українська держава з її конкретною формою правління). Основні причини втрати Україною своєї державності вони вбачали у внутрішній слабкості самого українського народу, підкреслювали особливу роль провідної верстви - еліти. Слідом за вченими-народниками консерватори вважали, що український рух є неповторний і має спиратися на свій власний політичний досвід, традиції та історію.
Учених консервативного напряму в українській політичній науці об'єднували три спільні ідеї: 1) критичне ставлення до ліберально-демократичних засад суспільного ладу; 2) визнання домінуючої ролі держави в суспільно-економічному житті; 3) пошуки нових методів організації державного ладу та суспільних відносин, що спиралися б на представництво усіх класів. Визначаючи націю як територіальне згуртування усіх громадян (незалежно від їхньої національності), які проживають на території України, навколо ідеї української державності, вчені-консерватори будували свої концепції на основі дослідження історії монархічних традицій у Галицько-Володимирській (С. Томашівський), козацько-гетьманській (В. Липинський), українських державах 1917-1920 pp. (В. Кучаб-ський), аналізували причину утворення і занепаду аристо-кратичного ладу в різні періоди української історії. На їхню думку, вирішення усіх державотворчих питань для України можливе лише за умови створення суверенної незалежної держави, де єдиною спільною ознакою для людей різного національного походження, різних релігій і мов стане державна приналежність до України.
Національно-державницький напрям в українській політичній науці, що базувався на ідеї беззастережного визнання права кожної нації як історичної спільності на власну автономію і державну незалежність, найбільш повно проявився у дослідженнях академіків ВУАН С. Дністрянського та С. Рудницького, професорів О. Ейхельмана і В, Старосольського, доцента О. Бочковського. Методологічною основою для обгрунтування концепцій державності їм послугували: теорія соціальної солідарності Е. Дюркгейма (О. Бочковський), ідеї російської філософії природного права (В. Старосольський, О. Ейхельман), західноєвропейські федералістичні теорії правової держави (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Ейхельман), німецька геополітична школа Ф. Рацеля і Р. Челлена (С. Рудницький, В. Старосольський)) ранні теорії соціального конфлікту Л. Гумпловича, Г. Ратценгофера і Ф. Оппенгеймера (В. Старосольський), ідеї Ф. Мейнеке, Г. Ферреро, Д. Мацціні (В. Старосольський, С. Рудницький). Водночас учені національно-державницького напряму методологічно використовували у своїх концепціях теорії спілки і спільності Ф. Тонніса (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський), авторитету, автономії і автаркії держави В. Вундта (С. Дністрянський, О. Ейхельман), етичного мінімуму Г. Єлінека (С. Рудницький, С. Дністрянський, В. Старосольський), живого права Г. Ерліха (С. Дністрянський), історичних та неісторич-них народів Г. Гегеля і Ф. Енгельса (О. Бочковський).
Учені національно-державницького напряму, обгрунтовуючи для України концепцію національної держави і право народного самовизначення, спиралися на свої дослідження історії національно-визвольного руху українського народу, його давніх демократичних традицій. Концепцію національної держави вони будували у формі внутрішньої сполуки народів (С. Дністрянський), федерації земель (О. Ейхельман), балтійсько-чорноморської федерації (С. Рудницький). Основним критерієм історичної доцільності тієї чи іншої форми державного будівництва вони вважали Інтереси нації і держави при домінанті су-веренності .нації над суверенністю держави. Захищаючи право українського народу на самовизначення у межах своєї власної етнічної території, вони вбачалив ідеях демократії та республікансько-демократичної державності основу життя української нації, визначали національну ідею і національну психологію як сутність нації, що скеровує народ на боротьбу з територіальними зазіханнями іншої держави. Вважаючи український народ окремою етнічною одиницею, вчені національно-державницького напряму приділяли велику
Loading...

 
 

Цікаве