WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Концепція української державності в Україні історико-політичній науці міжвоєнної доби - Реферат

Концепція української державності в Україні історико-політичній науці міжвоєнної доби - Реферат


Реферат
на тему:
Концепція української державності в Україні
історико-політичній науці міжвоєнної доби
Міжвоєнний період
Концепції державності України в українській політології міжвоєнної доби обґрунтовували академіки ВУАН М. Грушевський, С. Дністрянський, С. Рудницькии, професори В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський, В. Старосольський, О. Ейхельман, Р. Лащенко, С. Шелухін, доцент О. Бочковський.
У цілому за своєю методологією наукових досліджень, політичними переконаннями вчені державницького напряму не складали єдиної наукової школи, на зразок народницької. На основі дослідження критеріїв історичної оцінки та методологічних підходів, які застосовували українські політологи, автор пропонує диференціацію української політології міжвоєнного періоду за трьома основними напрямами: народницький (новонародницький), консервативний і національно-державницький. Консерватори (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський) повністю відмовляються від методів та ідей учених-народників і намагаються перебудувати методологію політичних досліджень на основі ідей національного консерватизму, вва-жаючи, що без держави немає нації, а є лише народ в етнічному розумінні цього слова. Обґрунтовуючи пріоритет інтересу держави над інтересом нації, вони вважали найбільш сприятливою і придатною формою державного правління в Україні консервативно-монархічну державу. Новонародники залишалися на позиціях народництва, однак їхня ідеологія уже значно відрізнялася від народництва XIX ст. і не лише намаганням обгрунтувати конкретні концепції державного будівництва, але й наявністю інтересу до позитивної культурної та державної творчості української нації, етнополітичних характеристик українського і сусідніх з ним народів (М. Грушевський, Р. Лащенко, С. Шелухін).
Націонал-державники (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, С. Рудницький, О. Ейхельман) займали ніби середню позицію між новонародниками та консерваторами. Водночас вони демонстративно відмежовувалися від обох цих течій, вважаючи основним критерієм історичної оцінки інтерес нації і держави при домінанті пріоритету нації над державою. Характеризуючи основні напрями української політології міжвоєнної доби, вважаємо також за необхідне в даній лекції провести по-рівняльний аналіз дореволюційного і міжвоєнного етапів в українській політології, зокрема, порівняти концепції двох основоположників української політології як науки - М. Драгоманова та В. Липинського.
Основні напрями української політології міжвоєнної доби. Для того щоб з'ясувати теоретичні принципи усіх трьох напрямів української політології міжвоєнної доби, необхідно перш за все визначити провідних учених, які представляли кожен із цих напрямів, їхні основні ідеї, а також притаманну кожному із напрямів методологію та структуру.
Концепції державності в українській політичній науці, як невід'ємна складова частина світової інтелектуальної спадщини, виникли в результаті розвитку зарубіжної та вітчизняної науки, були її органічним продовженням.
Українська політична наука в період між першою та другою світовими війнами отримала свій розвиток на території Австрії, Чехословаччини і Німеччини. Народницький та національно-державиицький напрями сформувалися на основі досліджень учених, які працювали в Австрії та Чехословаччині, зокрема в Українському соціологічному інституті у Відні, Українському вільному університеті в Празі, Українській господарській академії в Подебрадах; представниками консервативного напряму були вчені, які працювали в основному на території Німеччини, в Українському науковому інституті в Берліні. Однак у 30-ті роки фактично єдиним центром українського державознавства залишилась Чехословаччина, оскільки саморозпуск (після повернення М. Грушевського в 1924 р. в Україну) Українського соціологічного інституту у Відні і предметно-тематична переорієнтація Українського наукового інституту в Берліні (з початку 30-х років) поставили Прагу в становище єдиного представницького центру українського державознавства в еміграції.
Українські вчені-емігранти досліджували цілий комплекс проблем, які ігнорувалися українською радянською наукою. У їхніх працях дається аналіз історичних етапів становлення і розвитку української державності в контексті зовнішньополітичних відносин України з іншими країнами і народами. Розглядаючи український народ як окрему культурно-етнічну одиницю, вони особливу увагу приділяли вивченню його соціальної, національної і територіальної диференціації, визначенню етнопсихологічних характеристик сусідніх народів, можливих форм федерації і найбільш сприятливих для України як незалежної держави в контексті геополітики зовнішньополітичних блоків, прогнозуванню можливих процесів циркуляції елітних груп в Україні, визначенню носіїв національної і соціальної свідомості.
Представниками народницького напряму в українській політичній науці були М. Грушевський (до його повернення в Україну). Р. Лащенко і С. Шелухін. Вважаючи найвищим критерієм історичної оцінки народний добробут і народоправство, вони досліджували історію українського народу як окремої культурно-етнічної одиниці, ідею можливих федерацій його з іншими народами, питання демократичних традицій в Україні, історико-правних підстав українського народу мати свою власну республіканську державу. Народницька ідеологія учених-емігрантів відріз-нялася від поглядів народників XIX - початку XX ст. перш за все підвищеним інтересом до історії української державності, форм українського державного будівництва.
Учені-народники, розробляючи свої концепції державності України, еклектично поєднали і методологічно трансформували на український грунт методи пізнання, які використовували народники XIX ст. і М. Драгоманов, соціальну теорію солідарності Е. Дюркгейма та психологічну концепцію В. Вундта (М. Грушевський), ідеї російської філософії природного права, ліберальної політико-правової школи в Україні та західноєвропейські федералістичні теорії правової держави (Р. Лащенко, С. Шелухін).
Досліджуючи психологічні характеристики російського, українського, польського та інших народів Європи, форми державних союзів стосовно різних етапів життя України, вчені-народники обгрунтували теорії федералістичної традиції в Україні і можливість федеральних об'єднань з тими країнами, з якими вона підтримувала історичні зв'язки, зокрема з Литвою та Білорусією (М. Грушевський), Росією (Р. Лащенко), з чехами, словенцями, сербами, словаками, хорватами (С. Шелухін). Народники вважали, що федерація у тій чи іншій формі лише сприятиме зміцненню української державності. Основні підвалини, на яких має будуватися українська державність, - це опора на власні, історично притаманні українському народові цінності - народоправство, демократизм, безкласовість, розуміння народу як територіального об'єднання усіх грома-дян, що проживають в Україні, незалежно від їхньої національної, партійної і класової приналежності, віросповідань і мов. Народники вважали, щоправо народу взагалі і кожної окремої людини зокрема є вищим від права держави, обгрунтовували примат інтересів трудового народу в Україні, який, на їхню думку, був єдиним представником
Loading...

 
 

Цікаве