WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Про Україну, революцію, масонство головного отамана та інших - Реферат

Про Україну, революцію, масонство головного отамана та інших - Реферат

проблематично. Адже доля, яка винесла С.Петлюру на вершину української політики в критичних обставинах, швидше виявила дефіцит справжніх обдарувань у найнеобхідніших проявах: масштабне державницьке, стратегічне мислення, здатність передбачати й теоретично обґрунтовувати суспільну перспективу, багата ерудиція, різнобічна компетентність, військовий талант, інтуїція та воля, історична відповідальність, ініціативність, уміння обирати оптимальні організаційні й кадрові рішення, тверді моральні принципи.
Ось типовий зразок відтворення діяльності С.Петлюри, що належить до липня 1919 р.: "Детально розбираючи воєнні плани, він в той же час не втручався в оперативну їх частину, оскільки був далеким від "академічної стратегії". На штабних нарадах Петлюра частіше мовчав, слухав, лише підводив короткі резюме "з цим я погоджуюся" або "це неможливо" (с.295). Що ж стояло за висновками, до яких приходив Головний Отаман, чим він керувався, для читача залишається неясним, незрозумілим.
Втім, більшого автор, мабуть, зробити й не міг. Адже назовні картину відтворено досить реалістично. В усякому разі, змальоване явно збігається зі спогадами значної частини тих, хто перебував у тогочасному оточенні українського лідера й пізніше прагнув об'єктивності. Більше того. За В.Савченком виходить, що й під час прийняття принципових стратегічних ухвал С.Петлюра діяв абсолютно так само. Наприклад, у грудні 1918 р. він приставав на цілком утопічні плани військових командирів (генералів колишньої російської армії та новоспечених отаманів) щодо переможної війни спочатку проти Польщі, а потім радянської Росії (с.217 - 218) і тут же, буквально через кілька днів, під впливом аргументів штабістів (до речі, аргументів часом не просто непереконливих, а й, очевидно, сумнівних, суб'єктивних) кардинально змінював думку, вектор орієнтації чималої держави на ймовірних союзників і визначення головних, першочергових ворогів (с.219 - 220).
Звісно, у період громадянської війни бувають моменти, коли ситуація круто, блискавично змінюється. Однак між військово-оперативними й військово-політичними, державними рішеннями, планами існує величезна різниця. І відповідальний державний діяч мусить чинити відповідно до масштабності того історичного місця, яке йому відвела доля, усвідомлюючи високу відповідальність за кожен крок, кожне слово.
С.Петлюра ж, очевидно (а саме такий контекст виразно прочитується в книзі В.Савченка, можливо, навіть і поза його волею), не маючи військової освіти й не продемонструвавши в цій сфері якихось надособливих природних обдарувань, беззастережно солідаризувався саме з військовими фахівцями (а також тими, кого доля несподівано й не завжди виправдано пов'язала з військовою кар'єрою). І коли "цивільні" політики прагнули довести С.Петлюрі доцільність тих чи інших рішень, дій, він від них відвертався, "продовжував і надалі довіряти військовим і покладатись виключно на їхню думку"(с.295).
Психологічне підґрунтя поведінки Головного Отамана полягало в тому, що найвищого свого злету він зазнав на чолі республіканського війська під час антигетьманського повстання наприкінці 1918 р. То справді була його зоряна година. Саме тоді він на власному досвіді переконався, які неперевершені можливості надає під час громадянської війни військова влада, влада "людини з гвинтівкою". Ця влада стає верховною, непідконтрольною. "Петлюра, - констатує автор рецензованої праці, - будучи Головним Отаманом з функціями "генералісимуса", підім'яв "під себе" військового міністра, керуючи не лише стройовими частинами на фронтах, але й усією адміністративною частиною армії. Через військових комендантів і отаманів Петлюра контролював місцеву адміністрацію сіл і міст (як у випадку з Києвом у грудні 1918 - січні 1919-го). Він активно виступав проти політичного контролю Директорії в армії, вважаючи, що такий контроль послабить його вплив і вплив відданих йому командирів і солдатів і знову призведе до солдатських бунтів" (с.217).
Наведене спостереження дуже точне. Однак В.Савченко згадує про нього начебто принагідно, мабуть, не розуміючи, що саме тут був корінь розходжень між такими державними діячами, як В.Винниченко, М.Шаповал, П.Христюк, Н.Григоріїв, В.Чеховський, Б.Мартос, І.Мазепа, що мали концептуальне бачення перспектив розбудови Української Народної Республіки на засадах народоправства, сповідували "трудовий принцип", і С.Петлюрою, який не володів даром теоретичного прогнозування, а отже, на різних форумах (засіданнях ЦК УСДРП і УПСР, державних нарадах, Трудовому конгресі) мовчки погоджувався з чужими концепціями, а на практиці чинив спротив виробленій, погодженій лінії й запроваджував режим отаманщини (отаманії). Останній у найголовнішому означав формування такої державницької моделі, у якій військове начало є домінуючим над політичною, адміністративною, судовою владою, політичними й громадськими організаціями тощо. Саме це й стало одним із вирішальних чинників внутрішньої нестабільності УНР, усієї системи її влади - зверху донизу.
Залишаючи осторонь розгляд важливих складових концепції Української революції, теоретичних аспектів національного державотворення, В.Савченко бачить більше "верхівку айсберга" - суперечки й конфлікти в самій Директорії. "Узагалі, - вважає автор, - "внутрішню" історію Директорії можна розглядати як детектив - суцільних шерег змов, заколотів і їх придушень" (с.275). І ось саме тут його герой і виявлявся "на висоті" - "переграв" усіх суперників, ворогів. "Слід віддати належне витримці, волі Петлюри, - читаємо в книзі, - за владу він боротися вмів і хотів. Він блискуче розбиває інтриги недругів, виходить із критичних ситуацій, заколотів, однак вище себе він стрибнути просто не може. Він був вправним політиком, але не "блискучим полководцем", не Олександром Македонським... До того у жертву ж успіхам політичним частенько приносились успіхи воєнні" (с.253).
Важко збагнути, як сприймати написане - як хвалу чи, навпаки, хулу політикові такого рангу, як С.Петлюра. Не зупиняючись на сумнівності й суперечливості наведеного твердження, варто звернути увагу на те, що в підтримку більш-менш цілісного образу С.Петлюри - державного діяча, національного провідника з книги В.Савченка винести непросто, навряд чи взагалі можливо. Він безперестанно (з весни 1917 р.) виключно у військових справах, уперто прагне довести всім, а понад усе М.Грушевському, В.Винниченку, В.Голубовичу, Є.Петрушевичу, колишнім царським генералам російської армії та австрійським генералам УГА, що розуміється на військовому керівництві. Однак, по-суті, він виявився найбільш причетним до провалу процесу українізації армії в 1917 р., нездатним перетворити повстанське військо на регулярні збройні сили УНР наприкінці 1918 - на початку 1919 р. керована Головним Отаманом Дієва армія не мала гучних перемог, не здійснила якихось солідних воєнних операцій.
Коли читаєш книгуВ.Савченка, повсюди натрапляєш на слова "Петлюра розраховував", "Петлюра вірив", "Петлюра вважав", "Петлюра думав" тощо. Однак усе це в основі ніколи або майже ніколи не мало істинного раціонального знання, ретельного аналізу розстановки сил, застосування військового
Loading...

 
 

Цікаве