WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Про Україну, революцію, масонство головного отамана та інших - Реферат

Про Україну, революцію, масонство головного отамана та інших - Реферат


Реферат на тему:
Про Україну, революцію, масонство головного отамана та інших
Ім'я й справи Симона Петлюри дуже неоднозначно сприймалися сучасниками, навіть найближчим оточенням, по-різному, нерідко діаметрально протилежно, оцінювалися по його смерті, далекими від одностайності залишаються й у сьогоднішньому ставленні до непростого, суперечливого історичного феномена. Останнім, досить показовим підтвердженням тому є 125-річчя С.Петлюри, яке минуло у травні 2004р.
На початках незалежної України, та й деякий час пізніше, багато хто прагнув подати постать одного з лідерів українського визвольного руху як найвищий символ непохитного прагнення України, її народу до свободи, власної державності, реалізації права самим обирати долю, порядкувати життям. Почали активно пропагувати спадщину С.Петлюри, вийшло кілька збірок його творів[1], навіть третій том його праць [2], що продовжив заокеанську серію [3]. У Полтаві, на батьківщині політичного діяча, щороку проводилися петлюрівські читання [4], було зініційовано конкурси молодих дослідників [5]. Численні журнальні подачі вінчали перевидання монографічних праць діаспорних авторів [6] і досить великі за обсягом книги вітчизняних істориків, публіцистів [7]. Сумарно найменовані "петлюріаною", усі ці публікації були спрямовані на спростування стереотипів радянської історіографії, що десятиліттями подавала С.Петлюру в украй непривабливому світлі, як антигероя-контрреволюціонера, злісного ворога народу, нації, будь-якого прогресу.
Здавалося б, достатньо виразні тенденції мали знайти логічне продовження і при відзначенні ювілейної дати. Очікувалися заходи, передусім на загальнодержавному рівні. Однак звичних у таких випадках документів явилося, не було влаштовано й жодних урочистостей, а наукова громадськість не з відреагувала вкрай мляво. Не було проведено бодай традиційних наукових конференцій, засідань, "круглих столів", семінарів тощо, хоча б таких, які явилися, та й то навздогін, дещо трафаретні відбулися 5 - 10 років тому [8]. З статті дослідників, які лише останнім часом займалися вивченням життєвого шляху С.Петлюри [9; 55 - 63; 16 - 17].
На цьому тлі дещо несподівано "виринула" книга В.Савченка "Симон Петлюра", випущена в Харкові видавництвом "Фоліо" в серії "Время и судьбы" російською мовою [10]. До цього автор там же опублікував збірку нарисів "Авантюристы гражданской войны"[11], в якій уже наблизився до постановки питань, які розв'язуються у щойно випущеному творі.
Гадається, нова книга В.Савченка прикметна не лише тим, що виявилася чи не єдиною масштабною реакцією на ювілей непересічної особистості. Вона віддзеркалила непрості процеси пошуку сучасного уявлення про місце й роль України в суспільному житті Росії перших десятиліть ХХ століття, про співвідношення російських і української революцій, про вплив на розвиток подій різних ідей та організацій, про внесок окремих особистостей у реалізацію планів поступу цілих націй, народів, держав.
Незважаючи на цілком очевидні досягнення останнього часу в дослідженні досвіду національного відродження України, проблем і здобутків Української революції, значна частина істориків і публіцистів усе ще дивиться на них крізь призму загальноросійських процесів, у яких Україні відводиться роль радше територіального чинника, аніж сутнісного, осібного, з іманентною власною логікою розвитку. Звичайно, і штучний відрив розгляду історії України перших десятиліть ХХ століття від загальноросійського контексту протиприродний, ненауковий, безперспективний. Та йдеться про дещо інший зріз.
Коли читаєш книгу В.Савченка, нерідко "спіткнешся" вже об терміни - "Велика Україна", "феномен України", "українська революція" (так-так - обов'язково в лапках), "незалежність", "самостійність" (знову в лапках, у російській транскрипції) та ін. (с.246, 252, 293, 314, 413). Виникає враження, що сама постановка питань про національне визволення, українську державність тощо для автора, як і для багатьох сучасних російських істориків, несе в собі щось протиприродне, у чомусь гідне подиву чи недовіри, відтак вимагає певного відмежування, дистанціювання з допомогою згаданих уже "лапок" - так, буцімто, говорили українці, їх можна цитувати (претензія на документальність), та не більше. В усякому разі солідаризуватися варто дуже обережно. Судячи з усього, надто важко подолати психологічно міцно засвоєне, що неросійська, а самостійна, незалежна Україна - то все ж вигадка (австрійська, німецька чи будь-чия інша).
Значною мірою штучним феноменом, в усякому разі не таким, на боці якого мають бути беззастережні симпатії, постає у творі В.Савченка й Українська революція (про Лютневу й говорити не варто - то взагалі "карнавал свободи" - с.52). Ну, мовляв, були такі люди (серед них, звісно, С.Петлюра), які щиро вірили в її об'єктивну детермінованість, високе призначення. Однак далі сприйняття цієї рефлексії як історичної даності справа не йде. Ідеться, в основному, про громадянську війну, в якій незрозуміло чому всі проти когось воювали, убивали один одного й т. ін. (с.405). Але без заглиблення в питання, пов'язані з природою революції, механізмами її дії, що, своєю чергою, зумовлювались українською ідеєю, стратегією національного визволення, прагненням до повноцінної національної реалізації важко, якщо взагалі можливо, зрозуміти мотивацію поведінки, учинків таких особистостей, як С.Петлюра, збагнути повністю, або хоча б у найголовнішому, смисл їх життя й боротьби.
Здавалося б, що очевидні вади у висхідних, визначальних підходах В.Савченка до постаті С.Петлюри апріорно здатні визначити й однозначну загальну оцінку його публікації. Проте, мабуть, не варто поспішати цього робити. Рецензована праця по-своєму цікава, навіть приваблива, що зумовлює уважне до неї ставлення.
В.Савченко не бажає беззастережно приставати до будь-чиїх з наявних в історіографії поглядів і понад усе прагне заново, начебто передусім для самого себе, зрозуміти С.Петлюру як людину, зіткану з різних, суперечливих - позитивних і негативних - начал. Він відмовляється штучно героїзувати, абсолютизувати непросту історичну постать і, так само, спеціально перебільшувати її очевидні вади, помилки. Узагалі створюється враження, що автор не стільки оцінює вчинки, дії політика, скільки скрупульозно констатує всі зібрані (частково відомі раніше, частково нововиявлені) факти. Прийом не новий, неодноразово доводив свою ефективність. Особливо придатним, навіть виграшним, він видається у випадку з відтворенням біографії С.Петлюри, надто заплутаної й суперечливої. На основі об'єктивно поданої інформації читач має здебільшого сам робити висновки та оцінювати політичного діяча і його дії. Звісно, обмежитись лише хронологічним нанизуванням фактів публіцист не може. Він застосовує й певний мінімум епітетів, удається до міркувань, які, вочевидь, видаються доречними, обґрунтованими, виваженими. І одержаний інтегральний результат, гадається, виявився цілком прийнятним.
Зі сторінок книги Симон Петлюра постає живоюлюдиною, наділеною від природи чималими здібностями. Однак усім своїм змістом праця доводить, що відносити їх до виняткових, видатних -
Loading...

 
 

Цікаве