WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Козацька Україна - прямий нащадок України-Руси - Реферат

Козацька Україна - прямий нащадок України-Руси - Реферат

Коломийський економіко-правовий коледж
РЕФЕРАТ
НА ТЕМУ:
КОЗАЦЬКА УКРАЇНА - ПРЯМИЙ НАЩАДОК УКРАЇНИ-РУСИ
Виконала: студентка гр.Б-13
Ковбас Галина
Радянська історіографія, продовжуючи традиції офіційної історії Радянської імперії, всіляко наголошувала на відірваності козацької України від Київської Русі. Потужним інструментом членування історії українського середньовіччя у повоєнний час стала неоімперська концепція давньоруської народності, якій саме виповнилось 50 років1. Її прибічники твердять, що творцями Київської Русі були не українці на давньоруському етапі історичного розвитку, як вважали М.Костомаров, М.Грушевський, В.Ключевський, М.Покровський, О.Пресняков та ін., а окремий давньоруський етнос. Лицемірно декларуючи, що останній був "спільною колискою трьох братніх народів", радянські ідеологи великодержавності починали російську історію з його зародження під час формування Київської Русі, а українську та білоруську - лише після падіння останньої від монгольської навали у ХІІІ ст. З моменту декларування концепції "спільної колиски" як символу єдності слов'янського ядра радянської імперії, історики Москви, Ленінграда, Києва почали наввипередки подовжувати її життя. Давньоруська народність нищила українську історію як гангрена здорове тіло, поступово відсуваючи її початки у пізнє середньовіччя. Жоден класик української та російської науки до 1948 р. навіть не підозрював про існування такого етносу в Київській Русі, а її творцями вважалися давньоукраїнці. Ця сформульована М. Грушевським 1904 р. науково обгрунтована версія історії східних слов'ян без будь-якої аргументації була з благословення ідеологів ЦК КПРС концепцією давньоруської народності2. Її "відкривач" В.В.Мавродін вважав, що розпад давньоруської народності на російську, українську та білоруську гілки почався за доби феодальної роздробленості і завершився під ударами татар у ХІІІ ст. Одразу ж знайшлися такі палкі прибічники "спільної давньоруської колиски", що побачили навіть у розпаді Київської Русі на окремі князівства нестримне бажання князів об'єднатися в "общерусском единстве"3. І так усім їм цього хотілося, що "объединители" навіть посварилися між собою, бо кожен боровся за "свой вариант единства русской земли". Загроза монгольської навали нібито ще більше консолідувала єдиний давньоруський народ4, мрія якого про "воссоединение в едином государстве" почала втілюватися після виникнення Московського князівства. Така своєрідна марксистська діалектика в інтерпретації минулого, за якою в явних симптомах розпаду вбачають протилежне, привела радянську історичну науку до парадоксальних висновків.
Незважаючи на очевидні всім відцентрові етнічні, мовні, політичні процеси на Русі ХІІ - ХV ст., давньоруська етнічна єдність тільки міцніла. А тому вона нібито існувала і у помонгольський час, закономірно породивши Московську централізовану державу. Вагомий внесок у вкорочення української історії внесли і деякі українські радянські історики. Дехто з них пішов навіть далі своїх московських колег, твердячи, що східні слов'яни "...вважали себе єдиним руським народом і в кінці XVI ст., і в XVII ст. Тому так охоче і радісно сприйняли возз'єднання і на Україні, і в Росії"5. Така собі, за висловом Катерини ІІ, "мало-российская самоотверженность", відмова від власної історії на догоду "старшому брату". Дарма, що таке твердження абсурдне за своєю суттю, бо заперечує очевидне - існування українського та російського етносів навіть за часів Богдана Хмельницького та Олексія Михайловича Романова. Справжня імперська суть концепції "спільної колиски" проявилася в останні роки існування СРСР. Так, на святкуванні 1500-річчя Києва російські історики прямо заявили, що "російська централізована держава виступає спадкоємницею давньоруської"6. А віце-президент Академії наук СРСР П.Н.Федосєєв7 в українському виданні розставив усі крапки над "і" в багатовіковій суперечці "южан і северян"8 щодо справжнього спадкоємця Київської Русі: "соціально-політична спадщина Київської Русі була перебрана Великою Росією, що було значним кроком уперед у розвитку і становленні майбутньої централізації". Так ганебний інтернаціоналізм доктрини, яка проголо-шувала рівність прав усіх східних слов'ян на їх "спільну давньоруську колиску", виявився лицемірною облудою для легковірних "молодших братів". Символом перемоги неоімперських тенденцій в радянській історії східного слов'янства було святкування 1988 року 1000-річчя хрещення Русі не у Києві, а в Москві. Дарма, що під час хрещення киян на етнічній батьківщині росіян Верхній Волзі не існувало не тільки Москви, а й будь-якого слов'янського населення, яке можна було б асоціювати з праросіянами. Так "старший брат" викинув зі "спільної давньоруської колиски" молодших, і змусив їхніх слухняних істориків починати власну історію з пізнього середньовіччя. Однак останні не дуже й пручалися. На той час, як вже згадувалося, погляди українських академічних істориків з відомих причин не грішили зайвим патріотизмом9. Не без їхньої допомоги життя міфічної давньоруської народності було продовжено ще на п'ять століть аж до Переяславської ради, а початки української історії без зайвих церемоній привласнені сусідами. Таким чином, якщо сторіччя тому М.Грушевський з однодумцями відстояв від імперських зазіхань давньоруську сторінку української історії, то разом з втратою державності на початку ХХ ст. києворуська спадщина українців знову була перебрана імперським етносом. Сталося це у повоєнний час в ході чергової трансформації російського імперського міфу в неоімперську концепцію "спільної давньоруської колиски східних слов'ян". Після розпаду Радянського Союзу, що за М.Бердяєвим був Російською імперією на більшовицькому етапі, перед українською історичною наукою постало першочергове завдання повернення права на історичну спадщину Київської Русі прямим нащадкам її державотворчого етносу українцям. Іншими словами, українські історики знову, як і 150 років тому, опинилися перед необхідністю очистити справжню історію східного слов'янства від імперської облуди. Як і за часів М.Костомарова, вони вимушені вкотре доводити очевидне, що українство - явище стародавнє, а козацька
Україна хоч і яскравий, але не перший його історичний прояв, як це фактично випливає з офіційної радянської концепції історії східного слов'янства. Адже витоки етновизначальних ознак українців козацької доби простежуються у попередньому княжому періоді їхньої історії. Такий генетичний зв'язок добре простежується і в царинах матеріальної (домобудівництво, церковна архтектура, народний одяг) та духовної (фольклор, ментальність) культур, мови, літератури, історичної свідомості, в антропологічному типі населення тощо. Традиційна народна культура козацької України є органічним продовженням матеріальної культури південних русичів. Так, народне домобудівництво XVII - XIX ст. за даними археології генетично пов'язано з домобудівництвом Південної Русі. Козацьке бароко в архітектурі є синтезом барочних традицій Заходу з давнімимісцевими традиціями церковного будівництва Х - ХІІІ ст.ст. Уявлення про відмінний від традиційного українського давньоруський одяг склалися на підставі іконографічних зображень руської аристократії. Остання вдягалась за інтернаціональною для всієї середньовічної Європи модою, законодавцями якої були Рим та Константинополь. Український національний одяг за даними етнографічних досліджень своїм корінням пов'язаний з одягом окремих південноруських літописних племен. У народному костюмі Південної Русі вже виразно простежуються специфічні особливості українського традиційного вбрання10.
Поховання жінки в традиційному українському
Loading...

 
 

Цікаве