WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Проблема походження українського народу (археологічний пошук) - Реферат

Проблема походження українського народу (археологічний пошук) - Реферат

більше утворення в межах величезної держави єдиної давньоруської народності. Так висвітлюють ці процеси й інші дослідники. На думку Ж.Бланкофа, ''...концепція іноді перебільшена та ідеалістична щодо єдності Русі, до процесів її роздрібнення у другій половині ХII - ХIII ст. має бути уточнена: не заперечуючи відносної єдності Київської Русі з кінця X ст. до середини XII ст., зазначимо, що з часом дедалі більше даються взнаки щонайменше дві географічні та економічні, коли б не сказати етнічні та політичні зони, що складали Київську Русь часів розквіту. Зона південна та північна, обернена більше до Балтики, до важливих центрів цього моря" [6. 7].
Незворотність поділу визначилася, коли з-під влади київських князів виходить Полоцька земля із Псковом і Смоленськом, а дещо пізніше - Суздальська і Ростовська землі, що стали ядром не зародження, а визрівання відповідно білоруської і російської народності. Не татари, плюндруючи й Київ, встановили остаточний рубіж між південною і північно-східною частинами Русі, що в часи стабільності київського центру становили політичну (не етнічну) спільність. Цей рубіж був встановлений у 1169 році, коли суздальський князь Андрій Боголюбський, що почав будівництво на північному сході своєї окремої незалежної держави, руйнував Київ і вбивав його мешканців. У ХІІ - ХІІІ ст. іще одним таким віддаленим від Києва центром був Галич. Галицько-Волинське князівство досягло Києва перед монголо-татарською навалою. Але тут дії князів визначалися не тільки політичними та економічними зв'язками, як це було в попередніх випадках, а й етнічними. Тому галицько-волинські князі дотримувалися в цей тривожний для Русі час об'єднавчих тенденцій стосовно Києва і Київської землі. Воєвода Данила Галицького Дмитро у фатальні дні грудня 1240р. не руйнував Києва, а перебував у лавах його оборонців.
Сам результат розпаду Київської Русі, що остаточно визначився після монголо-татарського завоювання і привів до остаточного відокремлення білоруського, російського та українського народів, вказує на те, що етнічні процеси в середовищі окремих культурно-мовних груп, навіть у період існування однієї держави, були міцнішими і діяли стабільніше, ніж загальніші політико-економічні. Східні слов'яни, розкидані на величезних просторах, роз'єднані природними бар'єрами (непрохідні ліси, болота, брак сухопутних шляхів), ніколи не почували себе однією етнічною спільністю і ніколи її не відстоювали. Прикладом може служити пасивність Південної Русі в часи монголо-татарських завоювань північно-східних земель і повна байдужість північно-східних князівств до факту включення північно-західних і південних земель колишньої Русі до Литовського князівства, а потім - Польсько-Литовського королівства.
Підсумовуючи, перефразуємо справедливий вислів М.Грушевського: "Не було "общеруської" народності - немає "общеруської історії". Кожен із східнослов'янських народів має свої глибокі додержавні витоки і право лише на частину східнослов'янської спадщини і на ту частину східнослов'янських земель, корінних або освоєних у процесі розселення, де жили його безпосередні предки. А жили вони в різних географічних межах, у різних економічно-політичних нішах, у різному етнографічному середовищі. Незважаючи на періоди, коли їхньою долею розпоряджалися київські князі чи московські царі, кожен з них творив свою історію.
З викладеного вище випливає також, що ні в додержаний період, ні в часи державності не було якогось етнічного стовбура, від якого відгалужувалися б предки окремих слов'янських, у тому числі східнослов'янських, народів. Були різні хронологічні стадії етнічного розвитку слов'ян, різні групи яких у різний час і в різних районах Європи формувалися в народи, а потім у нації.
На нашу думку, виникнення етноніма "Україна" також сягає ранньосередньовічного періоду, коли на інтегрованій склавіно-антській основі утворюється єдина дніпро-дністровська етномовна група східнослов'янських племен. Залишаючись назавжди слов'янами в розумінні свого походження від слов'янської сім'ї народів, а з кінця ІХ ст. - слов'янами-русами за приналежністю до Києво-Руської держави, вони з метою самоідентифікації, поступово відновлюють назву дніпровських племен антів ("окраїнних"), яка згодом набирає територіального та етнополітичного значення і трансформується в назву "Україна", "український народ". Пройшовши ряд стадій свого становлення та територіального поширення у ХІХ - ХХ ст., назва "Україна" утверджується остаточно як етнонім окремого слов'янського народу, заміняючи старі назви "Русь", "Мала Русь", "Червона Русь", що у пізньому середньовіччі вирізняли його серед інших слов'янських народів, зокрема східнослов'янських з кореневими назвами Русь ("Білорусь", "Велика Русь"). Сьогодні ця назва визначає суверенну європейську державу - Україну.
Література:
1. Ауліх В.В. Зимнівське городище. - К., 1972.
2. Баран В.Д. Ранні слов'яни між Дністром і Прип'яттю. - К., 1971.
3. Баран В.Д. Давні слов'яни. - К., 1998.
4. Баран В.Д. Черняхівська культура. - К., 1981.
5. Баран В.Д. Баран Я.В. Походження українського народу. - К., 2002
6. Блакоф Ж. Чернігів - суперник Києва // Чернігівська старовина Чернігів, 1992.
7. Грушевський М. Історія України - Руси. - Львів 1904 р.
8. Ключевський М.А. Курс русской истории. - М., 1987 ч. І.
9. Кримський А. Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася // Історія української мови. - К., 1996.
10. Півторак Г. Коли ж виникла українська мова. - К., 1996.
11. Повесть временных лет. Ч. І - М., 1950.
12. Рыбаков Б.А., Древние русы // Советская археология - М. 1953.
13. Русанова И.П. Славянские древности. - М., 1976.
14. Сєдов В.В. Древнерусская народность - М., 1999.
15. Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів про сім'ю слов'янських мов // Хрестоматія, - К., 1996.
16. Стрижак О. Нова наукова концепція про окремі шляхи походження українського, російського, і бібліографічного народів і їх мов. // Народна творчість та етнографія - К., 1998 № 5 - 6.
17. Тойнбі А.Дж. Дослідження історії (в перекладі В.Шовкуна). - К., 1995.
18. Топоров В.Н., Трубачев О.Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровъя - М., 1962.
19. Третьяков П.Н. У истоков древнерусской народности. Лениград 1970.
20. Трубачев О.Н. Етногенез и культура древнейших славян. - М., 1991.
21. Филин Ф.П. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. - Л.,1972.
22. Шахматов А.А. Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка // Украинский народ в его прошлом и настоящем.
23. Шевельов Ю. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова. З проблем східнослов'янської глотогонії. // Історія української мови. - К., 1996.
24. Rozwadowski. Z. Ezyk polski. Warschawa 1915.
25. Slruve K-W. Zur Etnohenese der Slawen // Starigard-Oldenburd Neumunster 1991.
26. Udolph I. Zum Stand Diskussion um die Uhrheimat der Slawen // Beilrage zur Namentorschung №7 - 14. 1979.

 
 

Цікаве

Загрузка...