WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Проблема походження українського народу (археологічний пошук) - Реферат

Проблема походження українського народу (археологічний пошук) - Реферат

кочових аріїв доби бронзи, а то й раніше, забуваючи при цьому, що степове населення розмовляло індоіранськими, а пізніше тюркськими мовами, ми свідомо опускаємо.
Відзначимо, що лінгвістика, яка у вирішені проблем етногенезу має вирішальне значення, для згаданого періоду обмежується відкриттям на території Середньої і Східної Європи пластів давньоєвропейських гідронімів, що слабо піддаються мовній диференціації.
Кожна із цих дисциплін має свої специфічні джерела, свою методику, а заразом і певні межі можливостей і засобів, якими вона володіє. Так мовні явища важко, а здебільшого неможливо, продатувати; археологічні культури піддаються, зазвичай, хронологічним визначенням, але вони не завжди відповідають чітко визначеним етнічним спільнотам. Відомі поліетнічні культури, які покривають декілька різних етнічних груп (лужицька, пшеворська, черняхівська та інші). Крім того, археологічні матеріали, без зіставлення їх з писемними джерелами або мовними даними, самі по собі не можуть визначати конкретного етносу. Має свої особливості й історична антропологія. Зокрема, всі слов'янські ранньосередньовічні поховання, за окремими винятками, являють собою трупоспалення, що значно звужує їхню інформативність.
Все це якоюсь мірою обмежує дослідників кожної окремої науки у вивченні етногенетичних процесів та етногенезу слов'ян і слов'янських народів та вимагає комплексного підходу до їх вирішення із використанням результатів усіх суміжних дисциплін.
Внесок археології у вивчення складних проблем етногенезу і ранньої історії слов'ян загальновизнаний. Він, в міру нагромадження все нових джерел, що фактично залишаються невичерпними, постійно зростає. Проте, звичайне нагромадження артефактів не завжди збільшує можливості вирішення проблем. Якісні зміни здебільшого залежать від нових відкриттів на місці відсутніх ланок в історичному розвитку народів, що є предметом вивчення.
Загальновизнано, що відкриття й широке дослідження слов'янських ранньосередньовічних пам'яток VI - VII ст. після Другої світової війни, а в останні десятиліття виділення слов'янських пам'яток V ст. на території України не тільки заповнило хронологічну лакуну в історичному розвитку матеріальної культури слов'ян у середині 1 тис. н.е., але й поставило проблему становлення слов'янських етнічних груп на нову наукову основу. Нововідкриті слов'янські культури раннього середньовіччя вдалося достовірно зіставити з писемними джерелами й чисто археологічними методами показати, з одного боку, їх переростання в культури доби Києво-Руської та інших - південнослов'янських і західнослов'янських державних утворень; з іншого, шляхом ретроспекції зв'язати з більш ранніми старожитностями Східної і Середньої Європи. Виявилось, що вже у VІ - VІІ ст. н.е. слов'янські старожитності поділялися на чотири різні культурні групи (колочинську, пеньківську, празько-корчацьку і дзєдзіцьку культури). Перші три виникають уже у V ст. н.е. на території України і заходять в деякі пограничні області Білорусії та Росії, а дзєдзіцька група виникає в Середній і Північній Польщі, але не раніше VI ст. Нещодавно стала відомою ще одна група - іменьківська - у Верхньому Поволжі, де присутні елементи слов'янських культур V - VІІ ст. Кожна з перелічених слов'янських ранньосередньовічних культур має свої підоснови, які необхідно шукати у більш ранніх культурах. До виявлення слов'янських пам'яток V - VІІ ст. такі пошуки, зазвичай, закінчувались безрезультатно. Вони породжували багато суперечливих концепцій, оскільки етнічну належність археологічних культур 1-ї половини 1 тис. н.е. і більш ранніх без типологічної прив'язки їх до етнічно визначених культур раннього середньовіччя неможливо було встановити. Ще більш складними виявились спроби виділити певні етнічні групи в багатоетнічних культурних ареалах. Деякі археологи навіть вважали, що жодну з культур І - ІV ст. н.е. і більш ранніх неможливо визначити як слов'янську. Єдиний вихід з цього становища німецький вчений К.-В.Штруве вбачав у припущенні, що "...слов'яни адаптовані або подавлені в культурному відношенні своїми сусідами, скриваються під личиною однієї з декількох поліетнічних культурних провінцій" [25, 8 - 18]. Уся ця безнадійність і зневіра у можливості використання археологічних джерел для вирішення проблем слов'янського етногенезу в міру виявлення все нових етнічно беззаперечних слов'янських пам'яток V - VІІ ст., заповнення реальними матеріалами хронологічних лакун і порівняльного вивчення з більш ранніми культурами стали поступово набувати оптимістичних обрисів.
Створені типологічні схеми безперервного розвитку слов'янської матеріальної культури на території Південно-Східної Європи, зокрема в Україні, дозволяють у ретроспективному плані, з одного боку, простежити розвиток місцевого слов'янського населення принаймні від рубежу нашої ери, з іншого боку, розкрити його у взаємодії з іншими неслов'янськими племенами. Шляхом ретроспекції слов'янські етнографічні елементи виявлені в ряді поліетнічних культур Південно-Східної та Середньої Європи. При цьому встановлено, що в 1-й половині 1 тис. н.е. поряд із слов'янами - корінним населенням суміжності лісу і лісостепу - на території України в різний час жили й інші етнічні групи - германського, балтського, іраномовного, фракійського населення, що знайшло своє відображення в археологічних матеріалах. [3, 6 - 17].
Аналіз археологічних і лінгвістичних даних дозволяє вважати, що слов'яни, та навіть праслов'яни, уже в найвіддаленіші епохи являли собою, хоч і споріднені, але окремі етнокультурні та етномовні групи. О.М. Трубачов -автор багатьох лінгвістичних досліджень, присвячених давнім слов'янам, - пише, що його не може задовольнити ні постулат "...изначально бездиалектного язика", ні суто слов'янська гідро- і топонімічна область без домішок чужих неслов'янських елементів [20, 4]. Це підтверджує археологія давніх слов'ян, представлена значною кількістю культур, згаданих вище та їхніх локальних груп.
Значне місце в історії слов'ян посідають проблеми Великого слов'янського розселення, коли слов'янські племена, які до середини 1тис. н.е. займали лісові та лісостепові області Південно-Східної Європи, з'являються в Подунав'ї, у глибинних районах Балканського півострова - на півдні; а на заході доходять до Ельби та балтійського узбережжя; на північному сході заселяють верхів'я Дону і Волги. У 2-й половині 1 тис. н.е. розселення слов'ян досягло таких розмірів, що вони стали однією з основних груп, які формували етнічну карту ранньосередньовічної Європи. Водночас велике розселення слов'ян започаткувало процеси слов'янського народотворення, тобто формування тих слов'янських, в тому числі східнослов'янських груп, що започаткували сучасні слов'янські народи.
За археологічними даними, чітко простежуються основні напрямки розселення слов'ян:
1. Шляхи верхньодніпровськихслов'янських груп - носіїв київської (ІІІ - перша половина V ст. н.е.) та її наступниці колочинської (друга половина V - VІІ ст. н.е.) культур вели на північ і північний схід, в
Loading...

 
 

Цікаве