WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Правове врегулювання статусу української мови (діахронічний аспект) - Реферат

Правове врегулювання статусу української мови (діахронічний аспект) - Реферат

відбулися після 1648 р., коли під проводом Богдана Хмельницького вибухнула козацька революція, що призвела до "кардинальних змін у царині як державного, так і приватного права. Революція звільнила з-під влади Польщі анексовані в 1569 р. українські землі (Київщину, Волинь та частину Поділля) та привела до відновлення на їх території, а також на території давніх князівств - Чернігівського й Переяславського, на лівому боці Дніпра - української національної держави під іменем "Війська Запорізького" [13]. У цей період було значно змінено судовий устрій. "Особливістю козацьких судів була значна й активна участь у суді населення. Судочинство проводилося усно, в українській мові" [14].
Кінець ХVІІІ ст. - це період остаточного закріпачення українського народу, яке найбільше виявилося в усуненні України від суспільно-політичних та правотворчих процесів, що призвело до припинення функціонування офіційно-ділового стилю української мови. За правління останнього гетьмана України графа К.Розумовського, 1763 р. було проведено дуже важливу реформу судів на Україні й замість козацьких судів було заведено систему судів за Литовським статутом 1588 р. Того ж 1763 р. Рада старшини, ухваливши цю реформу, відкинула вимогу російського уряду про зміну й доповнення Литовського статуту як кодексу республіканського, пославшись на те, що Україна має таке право, яке може мати тільки "найвільніший і найшляхетніший народ у світі", й тому такого права міняти й доповнювати не треба. 1764 р. замість гетьмана К.Розумовського "призначено Малоросійську колегію, а в 1781 р. на Україну було розповсюджено загальноросійську адміністрацію. Цим московсько-російська влада скасувала автономію України, визнану за угодою 1654 р., та незаконно інкорпорувала українські землі, приєднавши їх як звичайні провінції до складу Російської держави. Внаслідок розділу Польщі 1793 р. Росія інкорпорувала й ті українські землі на правому березі Дніпра, які за угодою з Польщею 1686 р. лишилися під владою Польщі. Ще раніше, в 1772 - 74 рр., західноукраїнські землі (Галичина й Буковина) були інкорпоровані Австрією" [15]. Після зруйнування Запорозької Січі 1775 р., позбавлення українських міст Магдебурзького права, а держави в цілому - дії Литовського статуту Україна остаточно втратила державність, а разом з нею і можливість укладати документи своєю мовою.
І.Огієнко наводить слова Катерини ІІ, які яскраво демонструють особливості її русифікаторської колонізаторської політики: "Цариця Катерина II (1762 - 1796) покинула Петрів план кулаком і "жесточчю" рушити Україну - вона, вихована на французьких філософах, повела це спокійніше, але глибше. "Малая Россія, Лифляндія и Финляндія, - писала вона про свої задуми кн. Вяземському, - суть провинціи, которыя правятся конфирмованными имъ привилегіями; нарушить оныя отрhшеніемъ всhхъ вдругъ весьма непристойно бъ было, однако жъ и называть ихъ чужестранными и обходиться съ ними на таковомъ же основаній есть большее, нежели ошибка, а можно назвать съ достовhрностію глупостію. Сій провинціи, также Смоленскую, надлежитъ легчайшими способами привести къ тому, чтобъ они обрусhли и перестали глядhть, какъ волки въ лhсу" [16].
Перший жорстокий виступ російської громади проти української мови був спровокований забороною Св. Синоду друкувати український переклад Євангелія Пилипа Морачевського. "Московський "День" та київський "Вестникъ Юго-Западной Россіи" року 1861 - 1862 стали сильно нападати на українців, вимагаючи, щоб вони зреклися свого "провинціальнаго наречія, какъ памятки ненавистнаго ига польскаго", і щоб закинули мрії про введення до університетських лекцій, до церкви, урядів, судів "простолюднаго малороссійскаго наречія, искалеченнаго полонизмами", бо це "вопіющая нелепость" [17]. Іван Огієнко також зазначає, що серед української літературної еліти на той час не було єдиної думки про використання української мови в різних сферах суспільного життя. Зокрема М. Костомаров і його послідовники вважали, що "російська мова - це "общерусскій языкъ", язик літературний, а українська мова - тільки для хатнього вжитку" [18]. На такі суперечності серед самих українців швидко відреагувала російська влада. Так, 20 червня 1863 р. вступив у дію Валуєвський указ, у якому є прозоре посилання на такі настрої українців: "Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования самостоятельной малороссийской литературы. Поводом к этим спорам служили произведения некоторых писателей, отличавшихся более или менее замечательным талантом или своею оригинальностью. В последнее время вопрос о малороссийской литературе получил иной характер вследствие обстоятельств чисто политических, не имеющих никакого отношения к интересам собственно литературным. Прежние произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную, и те из них, которые стремятся к осуществлению своих политических замыслов, принялись, под предлогом распространения грамотности и просвещения, за издание книг для первоначального чтения, букварей, грамматик, географий и т. п.".
Проте, як зазначає І.Огієнко, "наказ 1863 р. законом не був, і не був навіть опублікований, а тому й сама адміністрація часом не знала, що робити. Наприклад, Кулішева "Граматка" 1857 р. вільно продавалася на Лівобережжі, але заборонялася на Правобережжі" [19].
Та утиски продовжувалися, й 1876 р. Олександром ІІ було підписано Емський акт, який фактично діяв до 1906 р. і вводив жорстку цензуру українських книжок, забороняв їх ввезення з-за кордону, літературні твори могли друкуватися лише відповідно до правописних норм російської мови.
Вживання української мови в діловому мовленні було заборонене до приходу 1917 р. до влади в Україні національного уряду. В цей час в Україні скасовуються закони, що визначали функціонування різних гілок влади в колишній Російській імперії, активізуються процеси законотворення. Цей період історії нашого народу привернув увагу провідного українського дослідника у царині правничої лінгвістики Ю.Ф. Прадіда. Зокрема, ним було проаналізовано особливості розв'язання мовних питань за доби Центральної ради, сформованої на початку березня 1917 р. Вчений констатує, що мовні питання з'ясовувалися як безпосередньо, так і принагідно, у зв'язку із розв'язанням інших питань, і що предметом уваги нової влади були як проблеми української мови, так і мов національних меншин, які проживали на території України [20].
Ю.Прадід, посилаючись на документи Центральної ради, констатує [21]: "Уже в першій відозві Центральної ради від 9 березня 1917 р. зазначалося: "Ми закликаємо спокійно, але рішуче домагатися від нового уряду (мається на увазі Тимчасовий уряд - доповнення Ю.П.) всіх прав, які тобі природно належать і які ти повинен мати, великий народе, сам хазяїн на українській землі. А в найближчім часі правона заведення рідної мови по всіх школах, од нижчих до вищих, по судах і всіх урядових інституціях. З таким же спокоєм, але рішуче, домагайся, народе, того ж права
Loading...

 
 

Цікаве