WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Правове врегулювання статусу української мови (діахронічний аспект) - Реферат

Правове врегулювання статусу української мови (діахронічний аспект) - Реферат

поступово на місце давнього українського права було заведено право польське" [7].
Статус мови українського народу на території нашої держави докорінно змінився після 5 червня 1569 р., коли, згідно з умовами Люблінської унії, Литва і вся Україна були приєднані до Польщі. Особливості використання української мови в офіційних сферах життя суспільства детально описав Іван Огієнко: "Число канцелярій стало сильно зростати - це різні канцелярії міські, ґродські й інші, які продовжували писати "руською" мовою. Мова ця невпинно росте, але вже легко приймає в себе полонізми, головно до свого словника; появляються полонізми навіть у мовних формах. Помалу починається не тільки збільшений польський вплив на нашу літературну мову, але й насильна урядова полонізація. Українська шляхта добре знала польську національну нетолерантність, а тому попильнувала забезпечити розвиток своєї мови ще в акті Люблінської Унії 5 червня 1569 року, в якому читаємо: "На прохання всіх станів позоставляємо, що по всяких їхніх судових справах, як позви, вписи до книг, акти й усякі їхні потреби, так і наших судів ґродських і земських, як і з нашої коронної канцелярії наші декрети, і по всіх наших коронних потребах королівських і земських листи до них не яким іншим, а тільки руським письмом мають бути писані й проваджені на вічні часи" (Volumina Legum, t. II, c. 753 і 764). Акт підписаний королем Сигізмундом Августом.
Але, за польським звичаєм, жодних актів не дотримувалися, і король у своїх канцеляріях починає писати польською і до українців. Українська шляхта відразу проти цього запротестувала й вимагала писати до неї тільки по-українському. Так, 1571 р., цебто по двох тільки роках по Унії, українська шляхта зібралася у Києві на сеймику і вислала до польського короля петицію, а в ній писала: "Особливе теж єго кр. м., нашого милостивого пана просимъ, абы листы сеймовые, универсалы, констытуцЂи й кождая справа подле обетницы и привилю єго кролевское милости, при сконченю унеи виданого, не иншими литерами й словы, одно рускими литерами и єзыком до Земли Києвскоє писаны и выдаваны были, кгдыж з млодости иншого письма отцове наши учити нас не давали, одно своєго прирожоного руского, і школы теж полскоє в Києве немашъ, a кгды приносят листы єго кр. милости, писаные полскими литерами з мешанєм латинских слов, вырозумети не можем, яко ж и тен привилей на злучене єдности Земли Києвскоя даный, иж полскими литерами єст написан, просимы єго кролевскоє милости, жебы поруску был преписан, а под маєстатною печатью и c подписом руки єго кролевъскоє милости, нашого милостивого пана, нам был выданъ".
Але незабаром, 1576 року, король Стефан Баторій покликав до себе на суд деяких українських шляхтичів з Брацлавщини, заскаржених листами, писаними польською мовою. Брацлавська шляхта не дозволила викликаним їхати, вимагаючи, щоб подібні листи писалися тільки українською мовою.
Шляхта вислала до короля послів, а через них і листа, в якому скаржилася: "То ся нам дієть над право і вольности наші, іж листи з канцелярії вашої королівської милости до нас писмом польским видавають, за што і впрод вашу королівску милость покорними нашими прозбами просимо, аби ваша королівска милость при привілею і свободах наших нас заховати і до нас листи з канцелярії вашої королівскої милости руским писмом видавати розказати рачил" [8].
Цікаво, що саме на цей період припадає чи не перша в Україні задокументована хвиля пуризму. І. Огієнко пише про це так: "Того часу польська мова була сильно перемішана з мовою латинською (це т. зв. макаронічна мова), а тому королівські канцелярії писали й до українських урядів нечистою мовою. Українці протестували проти того, і їхні посли на Варшавському сеймі 1590 р. провели постанову, щоб для воєводств Волинського, Брацлавського та Київського було виправлено правні акти, звільнивши їх від латинщини, про що й прийнято постанову: "Поправа прав Воєвідств Волинського, Брацлавського й Київського. Щоб статути для тих Воєвідств, за їхнім правом, писалися руським язиком і письмом, не мішаючи слів латинських" (Volumina Legum, т. II, 1340).
Але Польща вперто вела полонізацію і 1614 р. видала Литовський Статут уже польською мовою. А Варшавський Сейм 1696 р. прийняв таку постанову про мову урядових українських канцелярій: "Писар повинен по-польськи, а не по-руськи писати" (Volumina Legum, т. V, c. 418)" [9].
Наступною важливою віхою у становленні української державності була доба Запорозької Січі, де неординарним був і такий "важливий інструмент військово-адміністративної влади, як правова система. Маючи свободу і незалежність від державних чиновників, козаки твердо стояли на сторожі звичаїв предків. Якщо на території України діяли різноманітні джерела права (Руська Правда, Литовські Статути, акти королівської влади, канонічне та магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі найважливіше значення мало звичаєве козацьке право, що міцно утвердилося у сфері козацьких суспільних відносин. У Запорізької Січі не було писаного закону і там упродовж всієї її історії користувались звичаєвим правом, яке було результатом правових переконань. Звичаї та порядки предків були занесені на Запоріжжя з усієї України. Разом з переказами та традиціями все це становило основу козацького життя. Вони передавались з покоління до покоління в усній формі" [10].
Причинами відсутності писаних законів І.Паньонко називає:
1) досить короткочасну тривалість історії запорозьких козаків, упродовж якої вони не змогли виробити, систематизувати й оформити письмово писане право;
2) життя козаків здебільшого проходило в походах і війнах, що не сприяло складанню писаних законів;
3) козаки боялися, що писані закони можуть значно обмежити їх права й свободи.
Однак, ті документи, які засвідчували діяльність різних гілок влади Війська запорізького, укладалися українською мовою. Українською мовою провадилося й судочинство.
На відміну від законодавчих норм, процесуальні дії фіксувалися у відповідних документах, окрім того, документи могли бути джерелами доказу. Так, Д.Андреєв констатує: "На судовому засіданні обов'язково мав бути присутній судовий писар, який обирався на тих самих засадах, що й суддя. Він вів справи судової канцелярії, збирав докази про винуватість чи невинуватість кожної із позовних сторін, в т.ч. й злочинця, вів судовий реєстр, писав вироки суду" [11].
Однак, незважаючи на домінування в офіційній сфері поширення української мови, у цей період розпочався процес, який І.Огієнко охарактеризував так: "За цього ж часу позначився сильний вплив мови латинської на нашу мову, що по канцеляріях творив в XVI - XVIІ віках т. зв. макаронічну мову: мішанину мови живої, польської й латинської. На знання латинської мови взагалі тепер звернено більшу увагу, бо вона в Польщі скрізь була потрібна, й її навчали, скажемо, в нашій Київській академії вже за митрополита Петра Могили, чому козацька старшина так часто знала цю мову, на той час мову наукий дипломатії" [12].
Значні зрушення у бік українізації вітчизняного правочинства, зокрема процесуального,
Loading...

 
 

Цікаве