WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Поляки – сусіди українців і давні жителі на їх етнічних землях - Реферат

Поляки – сусіди українців і давні жителі на їх етнічних землях - Реферат

правив до 1340 р.
Незважаючи на династичні зв'язки й спільні дії, в умовах феодальної роздробленості між польськими й українськими князівствами виникали конфлікти, міжусобиці і війни, які найчастіше були пов'язані з територіальними претензіями. Сформувалося польсько-українське порубіжжя, межі якого охоплювали землі між Віслою і Бугом, на яких мешкали як українці, так і поляки у змішаних або окремих поселеннях. Ці межі були рухомими, оскільки середньовічна Європа ще не мала усталених кордонів. Поступово вирізнялися етнічні відмінності за традиційною ознакою: "ми не вони", до якої після розколу християнства (1054 р.) на східну (православ'я) і західну (католицизм) гілки додалося міжконфесійне протистояння.
Розпад Галицько-Волинської держави призвів до того, що Галичина опинилася під владою польського короля, а Волинь відійшла під руку Великого князя Литовського, який поступово колонізував й інші українські та білоруські землі. Польсько-литовське зближення, підштовхуване зазіханнями Тевтонського ордена і Московського царства, завершилося Люблінською унією (1569 р.), за умовами якої утворилася федеративна держава Річ Посполита, а українські землі: Підпяшшя, Волинь, Брацлавщина, Київщина, Поділля, а згодом Чернігівщина, увійшли до складу Польщі, де вже перебувала Галичина. Відтоді значно посилилася польська колонізація українських земель, спостерігалося масове переселення міщан і селян з Краківського, Келецького, Люблінського воєводств, а згодом з Мазовії на українські землі, посилювалася полонізація українського населення, його католизація, в Україні запроваджувалася польська адміністративна система.
Все це прискорило формування українського козацтва, перетворення його на провідну силу визвольного руху, на ядро української нації. Утворення Запорізької Січі, Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького середини XVII ст. призвели не тільки до заснування на фундаменті Січі Української козацьке-гетьманської держави, але й до утворення нових міждержавних відносин із Польщею, до стримування й обмеження польської присутності в Україні. Московський протекторат (1654 р.) над Україною не припинив українсько-польського протистояння, нерідко спекулятивно заохочував його, сприяв воєнно-землеробській колонізації Півдня України, заснуванню тут польських поселень у XVIII ст.
Перші реальні спроби українсько-польського порозуміння на етнічному рівні були зроблені в XIX ст., коли обидва народи залишилися без своїх державних утворень. Скасування Гетьманщини, полково-сотенного устрою України, нищення Запорізької Січі, три поділи Польщі мали за мету викорінити український і польський рух, поросійщити обидва народи, які були перетворені у поневолені етнічні групи. Великий резонанс в українському суспільстві викликали польські повстання проти самодержавства 1830 - 31 та 1863 - 64 рр., які знайшли численних сим-патиків серед українців, сприяли зростанню національної свідомості обох народів, утвердженню ідеї відновлення національної державності. Польський і український чинники відігравали дедалі більшу роль у боротьбі з російським деспотизмом і австро-угорським абсолютизмом. На боці польського визвольного руху виступало чимало українських громадських діячів, зокрема Т.Шевченко, П.Куліш, М.Драгоманов, В.Антонович, І.Франко, М.Грушевський та ін.
Слід зазначити, що чисельність поляків на українських землях продовжувала зростати. Якщо в середині XIX ст. тільки у трьох губерніях українського Правобережжя проживало 471 тис. римо-католиків, які складали 9% населення3, то за переписом населення Росії 1897 р. кількість католиків у цих губерніях сягнула 516 тис.
Поворотним у долі українського і польського народів стало XX ст. Обидва народи в 1917 - 1918 рр. відновили свої держави, заклали правові засади для встановлення добросусідських і союзницьких відносин (Варшавська угода Ю.Пілсудського і С.Петлюри в квітні 1920 р.). На жаль, Західно-Українська Народна Республіка була знищена, більшість її земель опинилася в складі Польщі, в результаті збройного втручання Росії перестала існувати УНР, в Україну було експортовано більшовицький режим. З 20-х до кінця 80-х рр. XX ст. у так званій радянській Україні поляки разом з українцями, представниками інших національностей зазнали злетів і падінь, понесли величезні втрати вході масових депортацій, репресій, голодоморів.
Торкнемося докладніше драматичної долі польської меншини в Україні на різних етапах радянського тоталітаризму, демографічних і соціальних змін в її складі, політики влади щодо полонії. Насамперед, зазначимо, що чисельність і статус поляків на різних українських землях і в різний час були далеко неоднаковими. Найбільші анклави поляків залишилися на переданих у 1923 р. Польщі теренах Підляшшя, Холмщини, Галичини й Волині. Тут вони набули статусу титульної нації, а українці механічно стали меншиною. Натомість, у підрадянській Україні за інерцією з УНР, яка заклала засади демократичної національної політики, поляки розглядалися як національна меншина УРСР4 . Варто нагадати, що польське населення схвально поставилось до утворення та унезалежнення УНР, до її Закону про національно-персональну автономію, до створення Міністерства польських справ УНР [8], яке виступало захисником національних прав польської людності, скеровувало розвиток освіти і культури поляків.
Більшовикам вдалося шляхом декларування лицемірних гасел рівноправності націй, їх права на самовизначення долучити частину представників полонії в Росії та Україні до революційних подій на своєму боці, до експорту свого режиму не тільки на Україну, але і в Польщу. З цією метою було створено Польське бюро ЦК РКП(б) на чолі з Ф.Дзержинським і Тимчасовий революційний комітет у Білостоці під орудою Ю.Мархлевського, який у спеціальному Маніфесті закликав поляків взяти "долю у власні руки".
Поразка більшовицьких військ під Варшавою, укладення Ризького договору (1921 р.) на деякий час паралізували плани експорту революції, посилити синдром недовіри Москви до лівих сил у Польщі, внесли суттєві корективи у тактику щодо національних меншин, насамперед поляків. Польська меншина в УРСР, яка за даними перепису населення 1926 р., тобто після завершення репатріації 1921 - 1925 рр., нараховувала 476,4 тис. чол. [9], відчула на собі ворожість радянсько-польських відносин. Тогочасна преса, радіо були переповнені анти-польською інформацією, звинуваченнями Польщі в підготовці збройної інтервенції проти СРСР, планах відірвати від нього Україну, в реакційній внутрішній політиці.
Зрив прожектів більшовиків щодо перенесення пролетарської революції в Польщу змусив керівництво Москви вдатися до більш витонченої тактики і зосередитись на створенні осередку польської соціалістичної держави в межах УРСР шляхом формування Польського адміністративно-територіального району неподалік від західного кордону з Польщею. За задумом сталінських архітекторів, цей район мав статипрообразом майбутньої червоної Польщі - Польською республікою рад в мініатюрі. Враховуючи, що основні осередки компактного проживання поляків були зосереджені на Житомирщині, у 1925 р. Президія
Loading...

 
 

Цікаве