WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Повернення діячів еміграції як чинник піднесення науковості українознавства (середина 1920-х – початок 1930-х рр.) - Реферат

Повернення діячів еміграції як чинник піднесення науковості українознавства (середина 1920-х – початок 1930-х рр.) - Реферат

і закордонних збірок... нарешті бодай тепер, бодай те, що зісталось на місці, перейшло під контроль і нагляд публічних українських органів" [13, 1]. Та влада у її більшовицькому варіанті не вирішувала цих проблем. З огляду на це, М. Грушевський порушив ряд практичних питань щодо організаціїетнографічних експедицій у північно-полісько-підляський та карпатсько-гірський регіони. Він запропонував при науково-дослідних кафедрах історії, літератури, краєзнавства утворити секції фольклору та матеріальної культури з акцентом на розвиток археології, вивчення історії господарства і техніки, народного мистецтва. М. Грушевський вважав за доцільне заснувати на базі вищих шкіл курси вивчення історії матеріальної культури та етнографії з метою пробудження інтересу до українського минулого. Розуміючи, що організація фольклорного та етнологічного дослідження вимагає як підготовлених кадрів, так і відповідної літератури, він пропонував налагодити вивчення досвіду молодими і перспективними дослідниками у центрах соціологічних та історико-культурних студій у Лондоні, Парижі, Вашингтоні, Берліні. З метою збереження залишків матеріальної культури передбачалось організувати відповідний музей. На жаль, переважна більшість цих та інших пропозицій щодо збереження і дослідження пам'яток українського буття (про що мріяли М.Драгоманов, П. Рудченко, П. Чубинський, Ф. Вовк та ін.) наштовхнулися на ідеологічні та фінансові перепони, які штучно створював більшовицький режим.
Багато програм реалізовувалося здебільшого зусиллями ентузіастів та на громадських засадах. Приклад такої роботи подавала етнографічна секція краєзнавчого гуртка при Київському інституті народної освіти (у минулому -університет), заснована в 1926 р. переважно із вихідців села. Її спрямовував член кабінету примітивної культури науково-дослідної кафедри історії України Ф.Савченко при активній участі голови секції Т. Гавриленка та її співробітників. Поряд із підготовкою та проголошенням доповідей, члени гуртка збирали й описували етнографічні матеріали Кубані, Білоцерківщини, Уманщини, Київщини, Степової України. Особливо цінною виявилася пошукова робота на Запоріжжі, яка включала виявлення пам'яток з історії козацтва, скасування панщини, розвитку господарства, а також збирання козацьких пісень [14,21].
Українознавство 20-х р. характеризується збільшенням питомої ваги правознавчих досліджень. Поряд з лідером історико-правничої науки М. Василенком, до них долучалися молоді сили, зокрема Л. Окіншевич, який захистив дисертацію на тему "Генеральна (козацька ) рада на Україні-Гетьманщині ХVІІ-ХVІІІ ст." З інтересом була сприйнята публікація В.Новицького "Державне минуле України як предмет науки" у часописі "Україна", де був зроблений огляд видань: Р. Лащенка "Лекції з історії українського права" (Прага), "Огляд історії українського права по записках за викладами професора М. Чубатого" (Львівський університет) та ін. Наголошуючи на необхідності дотримуватися принципу історизму в дослідженнях західноруського та українського права, В. Новицький звернув увагу на "цілком доведену формулу" М. Грушевського про перехід київської державності у галицько-волинську, зробив порівняльний аналіз їхніх правових систем. Він розкрив значення галицько-волинських традицій у литовський час, показав їх еволюцію в добу волинсько-правобережної автономії у ХV-ХVІ ст. "Волинь та інші українські землі Правобережжя являють собою низку відокремлених земель, що цілком припускає вважати за властиву цій добі ХV-ХVІ вв. земську автономію. Земські соймики є виразниками цієї автономії" [15,13-15]. У той час, коли Галичина перетворювалася на польську провінцію, на Правобережжі залишалися осередки національного самовизначення, що набули рис державності, хоча і несуверенної. Це дало підставу В. Новицькому виокремити такі етапи розвитку староукраїнської державності, як: київська - Х-ХІІ ст., галицько-волинська - ХІІ-ХІV ст., волинсько-правобережна ХІV-ХVІ ст. твердження про окремий волинський період української державності, її автономний статус було досить сміливе. Учений доводив, що епоха волинсько-правобережної державності переходить в іншу - козацьку, яка "кладе край старим формам, старим соціальним відносинам, являючи собою глибоке національно-соціальне перетворення самих основ української державності" [15,17].
Загальне піднесення українознавчих досліджень дало поштовх економічним студіям, насамперед, з боку історико-економічної підсекції історичної секції при ВУАН, увага якої здебільшого зосереджувалась на регіональній проблематиці. Тут варто наголосити, що регіоналізм, як його трактував М.Грушевський, не суперечив соборності, а, навпаки, підсилював її. Не було випадковим і розширення регіональної проблематики, зокрема південноукраїнської. Ще в першому томі "Історії української літератури" М. Грушевський виокремив значення цієї частини України у чорноморсько-дунайську добу, наголосив на особливостях української колонізації ХVІ-ХІХ ст., своєрідності життя запорозького козацтва, на феномені чумацтва. Комісія Південної України, очолювана М. Ткаченком, взялася за науковий синтез історичного досвіду Степової України та Чорноморсько-Азовського узбережжя. "Полуднева Україна. Степ і море в історії України" - таку назву мав запланований збірник, але йому не судилося побачити світ.
Важливу роль у збагаченні українознавства відіграли комісії з дослідження Лівобережжя, Києва і Правобережжя та Західної України. На комісії по вивченню Західної України, поряд із розгортанням наукової роботи, наголошував М. Грушевський, "лежить величезне завдання не тільки досліду, але і наукового зв'язку з краями, що разом становлять майже третину української території, потрібують крайньої уваги і підтримки, а всякого рода зносини з ними незвичайно утруднені політичними обставинами"[16,243]. Важливим проектом у справі утвердження соборності української науки стала спільна підготовка збірника, присвяченого Західній Україні.
У серії проблемно-тематичних студій зверталася увага на міжнародні відносини, стосунки із національними меншинами, на взаємовідносини із сусідніми народами Росії, Білорусії, Польщі, Словаччини, Угорщини, Молдавії, на теренах яких проживали великі анклави українців [17,168].
Установи під керівництвом академіка М.Грушевського намагалися тримати руку на пульсі наукового життя не лише в УРСР, але й за її межами. На шпальтах часопису "Україна" з'являлася інформація про наукове життя Галичини ("Нові палеолітичні знахідки в Галичині", Україна", 1929, кн. 2), аналізувалась періодика Угорщини, діяльність слов'янських інститутів за кордоном, оприлюднювались розвідки віденського професора Менгіна, празького професора Нідерле та ін. Та задуманих широких закордонних зв'язків, запрошення до роботи іноземних вчених, популяризації серед іноземної спільноти досягнень української науки не відбулося. Установка більшовицької влади на перетворення

 
 

Цікаве

Загрузка...