WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Київська Русь: праукраїнська держава чи "спільний стовбур" східних слов'ян - Реферат

Київська Русь: праукраїнська держава чи "спільний стовбур" східних слов'ян - Реферат

Київський ліцей №2
ПОШУКОВА РОБОТА
НА ТЕМУ:
КИЇВСЬКА РУСЬ:
ПРАУКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА
ЧИ "СПІЛЬНИЙ СТОВБУР"
СХІДНИХ СЛОВ'ЯН?
Виконав: учень гр. Мз-4
Спадщина княжого Києва є предметом давньої і запеклої дискусії не тільки вчених, але й політиків. Адже протягом останніх п'яти сторіч російська експансія у Східній Европі спиралася на імпреський міт про династичне право московських правителів на землі Київської Руси. Отже проблема належить до числа найважливіших у східноєвропейській історії. Її об'єктивне, неупереджене вирішення - обов'язкова передумова цивілізованого державного устрою на пострадянських просторах. Знову звернутися до питання визначення етнічної приналеж-ности будівничих держави Русь спонукала знаменна подія в сучасній українській історичній науці. Мається на увазі публікація видавництвом "Генеза" нової фундаментальної праці відомого українського медієвіста Наталії Яковенко "Нарис історії України". Сучасний підхід до багатьох застарілих проблем середньовічної історії України суттєво корегує наші уявлення про рушійні сили національної історії. Авторку слушно звуть "відкривачем України шляхецької". Саме українська шляхта зберегла державні традиції княжого Києва у темну добу бездержавности і передала їх козацтву. За Н. Яковенко, руська шляхта XIV-XVI ст. була містком між двома періодами українського державотворення - княжим та козацьким. Наводиться переконливі аргументи на користь виразної української специфіки мови та культури Південної Руси. і обгрунтовано заперечується існування єдиної давньоруської народности (Яковенко, 1997, с. 58,59). Однак на тлі сказаного дисонансом звучить твердження авторки про рівне право усіх східньослов'янських народів на історичну спадщину княжого Києва. Справедливо критикуючи імперську концепцію "перетікання київської спадщини" до Володимира на Клязьмі, а далі до Москви (с. 76, 77) Н. Яковенко вважає Київську Русь спільною спадщиною українців, білорусів та росіян, які нібито мають на неї абсолютно рівні історичні права. Відійшовши від однієї версії імперського історичного міту дослідниця українського середньовіччя фактично опинилася в полоні її радянської модифікації, за якою Русь розглядали як "колиску трьох братніх народів". Вона вважає, що княжий Київ "був одночасно стартовим майданчиком майбутніх виокремлених політичних "біографій" як українського, так і білоруського та російського народів. І коли ми в цій тріяді поміняємо прислужницьку радянську ієрархію "старшинства", перемістивши "старшого російського брата" в загальний ряд співгромадян Руси, то відпаде й потреба ділити "київську спадщину" - вона таки справді була спільною, бо виростала зі спільного візантійсько-християнського стовбура" (Яковенко, 1997, с. 77). Привабливий демократизм такого рівноправ'я усіх східньослов'янських народів на історичну спадщину княжого Києва на нашу думку дещо не узгоджується з історичною правдою. Отже, Київська Русь, за Н. Яковенко, не праукраїнська держава, як це твердив ще М. Грушевський, а спільний для українців, білорусів та росіян "візантійсько-християнський стовбур", тобто користаючись термінологією радянської історичної науки "колиска трьох братніх народів". Критикуючи найвидатнішого українського історика за "народницьку" історіософію (с. 4), Н. Яковенко фактично робить крок назад від його розуміння витоків української нації в бік традиційної імперської історіографії. Відповідно вона визначає час формування українського етносу саме за рідянською історіографічною традицією - "XV ст., коли з аморфної Русі почав вичленовуватися український народ" (Яковенко, 1997, с. 12). М. Грушевський був людиною свого часу і його "народництво" цілком відповідало пануючій в Европі XIX ст. історіософській концепції. Не тільки науковці, а й політики того часу стояли на народницьких соціял-демократичних або комуністичних позиціях. Однак під модними для рубежу ХІХ-ХХ ст. червоними прапорами та інтернаціональними гаслами дуже часто вирішувалося традиційні національні проблеми. Так, Володимир Ленін реанімував Російську імперію, продовживши її життя до кінця XX ст. Нагадаю слова видатного російського філософа М. Бердяєва: "Більшовизм є третє явище російської велике державности російського імперіялізму... Третій Інтернаціонал є не Інтернаціонал, а російська національна ідея..., трансформація російського місіянізму". Соціял-демократ Пілсудський відродив польську державу. Йому приписують слова, які він, нібито, сказав своїм українським колегам по партії В. Винниченкові та С. Петлюрі: "Всі ми їхали в одному соціял-демократичному поїзді. Однак я вийшов на зупинці "Польща", а ви з російськими більшовиками поїхали далі". Не вина, а біда соціял-демократичних лідерів Центральної Ради, що відродили вони українську державність ненадовго. З незалежних від них причин Україна не мала достатньо чисельної для державобудівництва національної еліти, а політична ситуація не сприяла укріпленню української держави. "Народництво" М. Грушевського це не тільки неувага до державницької ідеї та недооцінка провідної ролі в національній історії етноконсолідуючої верстви національної еліти (Яковенко, 1997, с. 4). Нагадаю, що право на історичну спадщину княжого Києва Москва перебрала через довгу бездержавність українців. Остання дала підстави ідеологам московського експансіонізму твердити, що Київська державність органічно трансформувалася в Московську. Спорідненість між київськими та московськими рюриковичами дозволила перекинути династичний місточок від княжого Києва до Москви і говорити про спадкове право московських князів на землі Південної Руси. У своїй історичній статті 1904 p. "Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства" М. Грушевський переконливо показав, що національна історія це не лише історія національної державносте, а історія конкретного етносу взагалі. А етнос чи народ може існувати як в межах власної національної держави, так і в колоніяльному статусі в державі сусідів, або навіть в додержавному первісному стані (наприклад, праукраїнці напередодні творення держави Русь). Така позиція виявилась конструктивною в боротьбі з імперськими претенсіями Москви на Київську Русь, як першу державу російського етносу. Спираючись на неї, М. Грушевський переконливо доказав тяглість національної історії українців на їхніх етнічних землях від княжого Києва до Галицько-волинського князівства, через колоніяльний статус в межах Литви та Польщі, козацьку державу, бездержавне існування в Російській імперії до УНР та Радянської України. На відміну від українців, росіяни мали власну лінію національної історії: від Володимиро-Суздальщини ХІІ-ХІІІ ст. до Московського князівства Івана Калити, через петербурзьку імперію Романових до більшовицької Росії. Таким чином, за Н. Яковенко, Київська Русь Х-ХІІІ ст. в етнічному відношенні ще "аморфна", і лише в XV ст. "з Руси почав вичленовуватися
Loading...

 
 

Цікаве