WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Неформальна спільність і формування засад самоорганізації суспільства (на матеріалі історії українського бароко) - Реферат

Неформальна спільність і формування засад самоорганізації суспільства (на матеріалі історії українського бароко) - Реферат


Реферат на тему:
Неформальна спільність і формування засад самоорганізації суспільства (на матеріалі історії українського бароко)
Серед факторів, які визначають соціальне життя і розвиток культури, важливе місце займають різного роду людські об'єднання, спільності, організації, товариства тощо. Вони є прикладом колективного суб'єкта, що реалізує цілі і завдання людської діяльності, втілює зв'язки взаємодії та взаємозалежності та характеризується певною цілісністю своїх рис і властивостей. Функціонування подібних суб'єктів виступає необхідною передумовою і засобом розвитку як окремої людини, так і суспільства в цілому.
Особливого значення на певних етапах історичного розвитку набувають ті форми людського співжиття, які є наслідком реалізації самоорганізаційних процесів у суспільстві, свідченням їх соціальної ефективності Тому, осмислюючи різні аспекти функціонування соціуму, передусім взаємовідносини людини і суспільства, слід враховувати потужний синергетичний ефект, що зосереджений у самих принципах функціонування людського об'єднання. Він виявляється в можливостях людської спільноти концентрувати додаткову соціальну енергію, що перевищує індивідуальні зусилля її учасників, і забезпечувати умови для реалізації узгоджених дій та соціальної інтеграції індивідів.
Самоорганізація є показником здатності суспільства до спільних ефективних дій, виступає чинником упорядкування реальності, формою подолання хаосу в соціальному середовищі і, зрештою, суттєвим способом утворення певних соціальних структур, переважно спонтанних, неформальних за своєю природою.
Значне посилення ролі механізмів організації та самоорганізації спостерігається в історичних ситуаціях, які відзначені конфліктністю, нестабільністю, неупорядкованістю людського життя, в періоди, коли перед особистістю стоїть проблема вибору способу життя, форм реалізації своєї активності. У цих умовах помітно зростає значущість діяльності різного роду неформальних спільностей як однієї з форм реалізації самоорганізаційних процесів у суспільстві і як важливого засобу, що сприяє інтеграції індивідів навколо спільних цілей.
Одним із головних імперативів людського буття в період бароко української історії стає вимога духовного єднання, згуртування національних сил, розумного упорядкування життя. Різні аспекти розвитку української культури цього історичного етапу вивчаються відомими українськими дослідниками - В.Нічик, В.Крекотнем, Д.Наливайком, В.Шевчуком, А.Макаровим, Л.Ушкаловим, В.Шевченком.
У другій половині XVII ст. українське суспільство переживало складні часи: воно перебувало фактично в стані громадянської війни, було розколоте й деморалізоване, переповнене соціальними конфліктами і релігійними суперечностями; дестабілізація суспільного життя досягла вражаючих форм і розмірів. Своєрідною проекцією українських реалій часу Руїни, свого роду віддзеркаленням стану хаосу і дезорганізації став образ світу, створений бароковою свідомістю. У творчості видатних українських мислителів, поетів, релігійних діячів - Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського, Івана Максимовича, Івана Орновського та ін. світ людського буття позбавлений розумних, стабільних, стійких основ. Земне життя у барокових мислителів взагалі не отримує позитивної оцінки і сприймається як неістинне та тимчасове, як панування суцільного зла. Світ "весь в злy лежит", світ -це "суть суєтна", - пише в "Мечі духовному" Л.Баранович [2,арк.,174,294]. Нестійкість і контрастність земного життя є очевидним і для І.Максимовича:
Царство світу все таке: у всьому нестійне,
І нічого в нім нема, щоб стало надійне [1,270].
Українськими мислителями часто визнається, що зло сильніше за добро, смерть - за життя і все на землі - суєта суєт. Діяча доби бароко були також далекі від думки про те, що людина - досконала, розумна і гармонійна істота. Недосконалою визнавалася і людська поведінка, нетривкими і фальшивими - людські цінності й мораль. Не викликала особливої симпатії у барокових діячів і безмірна земна активність людини. Зокрема, І.Галятовський нагадує, що не гордість і возвеличення земної пихи, а покора і смиренність повинні бути головними якостями людини в її прагненні до досконалого життя [5,339]. Загалом, в українській культурі доби бароко утверджувався погляд на духовний світ особистості як на арену одвічної боротьби добра і зла, що дає непередбачувані наслідки. Тому творчість українських барокових мислителів пронизує смуток, розчарування, песимізм, навіть відчай, що, власне, є цілком закономірною реакцією людини розумної і моральної на бездуховність, аморальність, суперечливість, неупорядкованість земного буття. Трагічним є також образ самої України як корабля, що пливе у морі пролитої крові [1].
Значною мірою закономірним сприймається той факт, що свідомість бароко шукала компенсаторні моральні й психологічні механізми "захисту" від нерозумного і неупорядкованого світу, механізми, які були покликані підтримати людину, віднайти раціональні основи життя, визначити ідеальні форми людського співжиття. Результатом усвідомлення необхідності пошуку таких механізмів стали теоретичні конструкції ідеальної людської спільності, соціальні утопії, створені видатними діячами українського бароко. Водночас, ідеали організації та розумного упорядкування людського життя знаходили практичну реалізацію у певних соціальних формах, передусім, - у рамках неформальних спільностей і угруповань української інтелігенції та церковних діячів.
Неформальні спільності української інтелігенції та духовної еліти за своєю природою були соціальними утвореннями, що помітно відрізнялися від формальних, офіційних організацій та інститутів. Вони стали результатом спонтанного, вільного об'єднання передових людей свого часу на основі усвідомлення потреби в духовній єдності й згуртуванні, а також виявом самоорганізаційних процесів в українському суспільстві.
Неформальні спільності української інтелігенції та духовної еліти зароджувалися поза професійними рамками, регламентованими ролями і визнаним статусом, не були офіційними утвореннями з міцною організацією, чіткою структурою, наперед визначеним родом діяльності, зафіксованим членством тощо. Українських інтелектуалів і церковних
Loading...

 
 

Цікаве