WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаУкраїнознавство → Національна освіта і державна освітня політика в українознавчо-філософському вченні С. Русової - Реферат

Національна освіта і державна освітня політика в українознавчо-філософському вченні С. Русової - Реферат

життя.
Основу українознавчо-філософської інтерпретації взаємодії національної освіти і чужої "своєї" держави, тобто Російської імперії, утворах С.Русової утворює положення про необхідність дерусифікації освіти в Україні і створення системи національної освіти. Цей період творчості С. Русової показує, що створення національної школи в Україні розглядається нею як акт гуманізму, котрий підносить національну культуру і ставить українськийнароду рівне становище з росіянами та іншими народами Європи, які мають національні школи.
Після революційних подій 1917 р., коли в Україні була проголошена самостійна національна держава, проблема стосунків національної освіти і держави у філософському баченні С.Русової змінюється. Всю свою практичну і філософсько-педагогічну діяльність вона спрямовує на реорганізацію зламаної системи освіти колишньої Російської імперії і стала вихідною базою для створення національної освіти в Україні. Формування національної освіти стало аспектом внутрішньої політики Української держави, яка мала самостійно вирішувати комплекс навчально-виховних проблем. Адже одна справа була домагатися створення української школи в умовах Російської імперії, а інша справа - будувати національну освіту в країні, де українці, хоч і були переважаючою, тобто "титульною", нацією держави, проте одночасно з ними в Україні проживало багато росіян, євреїв, поляків та представників інших народів. Причому, представники цих народів переважно (крім євреїв, циган і т.п.) мали свої національні держави.
Не тільки С.Русова, але й М.Грушевський, В.Винниченко, І.Стешенко, І.Чепіга та багато інших керівників Української держави та провідників у галузі освіти розуміли, що в умовах України неможливо використовувати ті принципи взаємовідносин між освітою і державою, яких дотримувалася Російська імперія. Тому одним із аспектів політики в галузі освіти, в розробці і здійсненні якої брала участь С.Русова, було відкриття не тільки українських шкіл, а й шкіл для дітей національних меншин із навчанням їхньою національною мовою. Виходячи з того, що національна форма духовного життя єдино можлива в роботі серед народу, І.Стешенко, як міністр освіти, вбачав у націоналізації всіх закладів освіти, що знаходяться на території України, найважливіший напрямок державної політики. Що ж до представників інших національностей в Україні, то для них, на його думку, має бути забезпечена свобода національного розвитку, навчання рідною мовою і, водночас, надання можливості знайомства з мовою, культурою та звичаями народу, серед якого вони живуть [7, 80]. У статті "Про українську національну школу" І..Стешенко зазначав, що така ситуація, коли корінне населення не має своєї національної школи, і не тільки нижчої, а й середньої та вищої, ненормальне. Він переконував громадськість у необхідності не лише українських, а й польських, єврейських та шкіл інших народностей в Україні [8, 166].
Одночасно виявилося, що в системі освіти, яку українська держава отримала у спадщину від Російської імперії, вчителями були переважно росіяни та євреї. Українізація шкільної освіти одразу зіштовхнулася з величезними труднощами - відсутністю досвіду роботи української школи, нестачею педагогічного персоналу та підручників, а також опором переходу на українську мову викладання з боку шовіністично настроєних росіян, які не тільки не знали української мови, а й були проти націоналізації освіти в Україні, а вчителі з числа євреїв, хоч і бажали навчати українською мовою, але не знали її [7, 81]. Проблема створення національної школи була гострою. Навіть після набуття Україною автономії 1917 р., - як зазначено у документах Центральної Ради, - вчителі на підставі царського "положення про переваги по громадській службі" продовжували отримувати відповідні грошові надбавки за "обрусение" українського населення [5, 441].
Загалом, як підкреслює сучасний дослідник Г.Касьянов, з кінця XIX ст. вчили українців, вели дослідження за українців переважно росіяни та євреї. Так, за даними Г.Касянова, в 1897 р. навчально-виховною діяльністю у школах України було зайнято 13684 росіянина (29,9 %), 14278 євреїв (31,2%), і тільки 11152 українців (27,4 %) були викладачами. Серед учених було: росіян 2085 (45,4 %), євреїв - 963 (21 %), а українців - 489 (10,6 %) [2, 35]. І це при тому, що українське населення тоді становило до 90% від загальної чисельності мешканців України.
Отже, другим завданням створення національної освіти в Україні після 1917 р. стала "українізація" української школи. Під цим розумілася здатність учителів, незалежно від їхньої національності, навчати українською мовою. Вирішення обох проблем вимагало, щоб освітньо-педагогічна громадськість виконувала свою суспільну функцію - навчала дітей та доросле населення українською мовою і не вбачала у цьому певної партійно-політичної позиції. Тому С.Русова та її педагогічне оточення було проти втягування системи освіти до взаємин із партією і витворення її об'єктом політичної боротьби. Як було підкреслено раніше, С.Русова та українська педагогічна громадськість розглядала освіту, не як політичну установу, а як соціокультурний національний вишкіл, засіб національної ідентифікації і самозбереження. Це підкреслювалося і в рішеннях Центральної Ради.
Проте, як відомо, започатковані з участю С.Русової реформи освітньої сфери в Україні не були здійснені внаслідок перемоги більшовиків і створення Української Соціалістичної Радянської Республіки, яку після 1922 р. було перейменовано на Українську Радянську Соціалістичну республіку. Та все ж, започаткована в добу УНР хвиля українізації освіти тривала і була в основному призупинена у 30-і р. XX ст. внаслідок сталінських репресій проти української інтелігенції.
Хоча С.Русова уникла цих репресій, емігрувавши у 1922 р. до Чехословаччини, її інтерес до питань взаємодії освіти і держави не зник. Так, у своїй праці "Дидактика" вона присвячує цій проблемі невеликий розділ, в якому концентровано викладає свої соціально-філософські погляди. Зокрема, питання взаємин освіти й держави зводиться нею до питання: кому буде підпорядкована школа і хто нею керуватиме? Спираючись на розгляд різних варіантів суспільно-історичної відповіді на ці питання, С.Русова підкреслює, що у сучасних умовах пріоритетну роль має відігравати підпорядкування освіти державі [6, 296].
Отже, освітня справа однозначно розглядається нею як справа державної політики. Але можливості державного управління освітою С.Русова обмежує. Вона наполягає на думці, що держава має працювати насамперед над вирішенням організаційних,
Loading...

 
 

Цікаве